Нещодавно у Чернівцях, у видавництві "Книги-ХХІ", вийшло нове число часопису "Потяг-76" під назвою "Потяг до Польщі". "Потяг-76" народився 2002 року в Чернівцях, у видавництві "МБ". Про те, де він мандрував стільки років, ми запитали в редактора часопису Олександра Бойченка.– Він мандрував в Інтернеті. Після того, як вийшло перше паперове число, ми побачили (а ми – це я і Юрко Андрухович – редактори без редакції), що мати справу з папером, друкарнею – дуже марудна робота. Набагато легше було би жити в Інтернеті. Знайшлися люди, які допомогли нам у цьому. Хоча інші люди казали: ми ж не всі читаємо Інтернет. І ми вийшли на нинішній формат: журнал залишається в Інтернеті, але раз на рік ми будемо випускати паперове число. 2005 року його видала львівська "Піраміда". Того ж року на стипендії у Варшаві я зробив інтернетний "Потяг до Польщі". Цього року додалося ще польських текстів і разом вони увійшли до тематичного паперового числа, де представлені найцікавіші автори – від живих класиків Колаковського й Мрожека, через письменників середнього віку Пільха, Токарчук, Стасюка, до наймолодших вундеркіндів, як Дорота Масловська.
– Звідки такий потяг саме до Польщі і знання польської мови?
– Потяг звідти, що Україна знову стоїть розчепірена між двома шляхами розвитку: західним і східним, польським і російським. Я особисто руками й ногами голосую за польський. А щодо мови, то я її початково не знав. Але півроку перебування у мовному середовищі достатньо, щоб українець міг вивчити таку мову, як польська. Крім того, коли ти перекладаєш і чогось не знаєш, то можеш запитати друзів-поляків або зазирнути у словники, яких у Польщі море: від найвнормованіших до матюків.
– І є у Польщі матюки?
– Скільки хочеш.
– Свої чи російські, як і в нас?
– І такі, і такі. Наприклад, на польському телебаченні може прозвучати слово "zajebisty". Але слова "pierdoliz" не може бути, тому що це набагато жорсткіший матюк, домашній. Його не можна вживати в мас-медіа.
– А як узгоджується з твоїм "західним вектором" переклад із російської?
– Єрофеєв, чийого "Хорошого Сталіна" я переклав, є людиною абсолютно прозахідною. У багатьох пунктах наші погляди збігаються: на літературу як засіб звільнення автора й читача, на необхідність європейського вибору, на імперську політику Путіна. Ну, і коли він запалав бажанням мати українську версію роману, я радо взявся за переклад, а потім львівська "Класика" видала його в Андруховичевій "Колекції Перфецького".
– У чому труднощі перекладу з російської мови, яку всі знають?
– Перша трудність якраз у тому, що всі знають, і кожен може перевірити, чи добре я переклав. А взагалі, з близьких мов перекладати справді важко, бо коли ти довго сидиш у двох мовах одночасно, то іноді починаєш плутатися, яке це слово – українське чи російське. Знаєш, як Свєтлов переклав Сосюрине "На розі дзвенів трамвай" – "На розах".
– Чи правда, що існує ще проект "Потяг до Німеччини"?
– Наразі це була поїздка. Німецька сторона запросила на виступи з десяток українських авторів (Юрка і Софію Андруховичів, Андрія Бондаря, Сергія Жадана, Тараса Прохаська, Любка Дереша, Наталку Сняданко) і використала готову назву. Німецькою це буде Zug-76. Ми об’їздили шість міст: Фрайбург, Ляйпціг, Бонн, Грайфсвальд, Штутгарт і Берлін. Усе це було добре розрекламовано: преса, телебачення…
– І хто ж приходив послухати українських письменників?
– Нам Андрухович казав так: "Хлоп’ята і дівчата, ви біди не знаєте. Бо коли ми десять років тому починали виступати у Німеччині, на нас приходили зо сім чоловік, п’ятеро з яких – українці". А тепер були повні зали на 100-150 місць. Я не можу говорити про ті міста, в яких сам не був, але принаймні так це виглядало у Фрайбурзі, Ляйпцігу, Берліні. До речі, до Фрайбурга з нами їздили двоє поляків – Даніель Одія і Міхал Вітковський, які також є в "Потязі до Польщі". На цих вечорах німецькі актори читали наші тексти, а потім публіка ставила свої запитання.
– І що ж запитували?
– Різне. Переважно запитання були цікавими, але були й цілком неактуальні, як от про помаранчеву революцію. Посадили мене, наприклад, на таку "оранж зофу" – і давай розпитувати, що у нас у політичному житті відбувається. "Гаплик, – відповідаю їм, відбувається. – Трипільські бджоли не гудуть".
– Були на цих зустрічах якісь кумедні ситуації, пов’язані з їхнім приблизним уявленням про Україну?
– Мені здається, туди все ж таки приходили люди більш-менш підготовлені. Зате в Америці цього літа була саме така ситуація. На одній із зустрічей викладач коледжу – не просто собі з вулиці людина – довго у нас розпитував, що ми думаємо про Чечню. Я говорив упевнено і рішуче, що ми за свободу республіки Ічкерія, що треба всіма засобами припинити імперську агресію. Він це слухав-слухав, і врешті каже: "Якщо я вас правильно зрозумів, ви більше не будете придушувати Чечню і дасте їй свободу?".
– В Америці також був десант українських письменників?
– То була поїздка на запрошення держдепартаменту США. Семеро осіб із різних регіонів і галузей, але так чи так пов’язаних із культурою, облетіли і об’їздили по діагоналі майже всю Америку. Організатори постаралися, щоб це була дуже різна Америка: від штату Вермонт, де через озеро в добру погоду мала би виднітися Канада, до Сан-Дієго в Каліфорнії, де навіть у погану погоду видно Мексику. І, звичайно, Вашингтон, Нью-Йорк, Чикаго... Це була дуже насичена поїздка, по 3-4 зустрічі на день: із письменниками, видавцями, журналістами. А у вихідні – вільний час. Хто хоче – йде на Бродвейську виставу, а хто, як я, – у Централ-парк шукати качок, про яких писав Селінджер. Що кому дорожче.
Від редакції: Із наступного числа "МБ", яке вийде завтра, Олександр Бойченко починає авторський проект під назвою "Культтуризм".
