Те, що відбувається нині у верхівці української влади, важко збагнути здоровим глуздом, але спроби такі не припиняються. Ті, кому це належить за фахом, тобто політологи, аналітики, експерти поки що обережно говорять про "холодну війну" і "двовладдя". Йдеться не про суперечності між гілками влади – законодавчою, виконавчою, судовою, що на загал є природним для демократичного режиму, а про протистояння всередині сегменту виконавчої влади, між президентським і прем’єрським центрами впливу. Відверто кажучи, триває боротьба за владні повоноваження, таке собі перетягування каната. Премудрі оглядачі кажуть, що трагедії нема, суперечності між президентом і урядом – це характерно для перехідних демократій Центрально-Східної Європи, ось, мовляв, надійшла черга України пройти цей шлях, який має вивести її до нормальної парламентської республіки європейського типу. Але історія України (середина ХІІІ, друга половина ХVІІ, початок ХХ століть) засвідчує, що двовладдя цю країну приводить до цілком інших кінцевих результатів – до руїни, занепаду, втрати незалежності. Та хто думає про такі дрібниці?!
Поки що перемагає прем’єрська сторона, але не лише тому, що розпоряджається значно більшими ресурсами тилового забезпечення (взяти хоча би депутатську більшість у ВРУ), а переважно тому, що володіє стратегічною ініціативою, іншими словами, прем’єрські наступають, президентські обороняються. Останні до того ж затіяли перегрупування сил під час бойових дій. Багато прихильних авансів уже видано т.зв. "чудовій п’ятірці Балоги" (сам голова секретаріату В. Балога, А. Яценюк, О. Чалий, В. Бондар, Ірина Ванникова), призваній на службу в президентську канцелярію з метою зупинити подібний до діючого асфальтоукладника наступ регіоналів, але краще, якби ця "п’ятірка" була покликана на початку 2005 року, коли президент Ющенко був ще президентом (принаймні за повноваженнями). Але жодна п’ятірка, сімка чи двадцятка не зможе виграти війну, якщо цього не захоче сам головнокомандувач армії (хай навіть у камуфляжній уніформі з погонами капітана). Чи хоче президент Ющенко стати переможцем у цій… добре, хай не війні, хай буде в шаховій партії? Відповіді нема. Але якщо розглянути ситуацію, коли на засіданні уряду прем’єр Янукович погрожував відставками "помаранчевим" губернаторам і міністрам, а Ющенко в цей час приймав російського олігарха М. Фрідмана, з яким обговорював можливість участі компанії останнього "Альфа-групп" у проекті "Мистецький Арсенал", то можна зробити висновок, що українська культурно-мистецька старовина президентському серцю миліша за українську владно-політичну сучасність. На засідання уряду Ющенко не прийшов, бо, як кажуть недоброзичливці, образився, що його нібито посадили не на той стілець. Крім історії з "наїздом" на губернаторів, призначених президентом, в активі прем’єрського угруповання є ще два виграшні маневри: брюссельські заяви Януковича про по суті відмову від вступу до НАТО та інцидент з т.зв. контрасигнацією (попереднє візування прем’єр-міністром та профільним міністром певних президентських указів). Президентська сторона на це наразі спромоглася відповісти лише згаданим кадровим оновленням президентського секретаріату і неспростуванням чуток про можливість призначення Юлії Тимошенко секретарем Ради національної безпеки і оборони як реальної противаги прем’єр-міністру.
Журналісти з банальним смаком нерідко називають протистояння президента і прем’єра "битвою титанів", не договорюючи, що зазвичай подібні війни ослаблюють обох і перетворюють їх на "титаніків" ("Титанік", якщо хто забув, це не голлівудський кінофільм, що отримав одинадцять "Оскарів", це такий корабель був). А коли знесилені "титаніки" підуть на дно, як однойменний океанський лайнер, до влади прийде хтось третій. І далеко не факт, що це мусить бути Юлія Тимошенко, це цілком може бути і такий проросійський, православно-соціалістичний політик, як Наталія Михайлівна Вітренко.