– Чи не засмутила "відвідуваність" концерту?
– Ні, все нормально. Спочатку було важкувато, коли всі сиділи. Дуже важко грати на "сидячих" концертах, бо сидіння на концерті "тхне" позавчорашньою естрадою та фальшивістю. Ми намагалися розвеселити публіку, підвести її ближче до сцени. Зрештою все закінчилося добре.
– Часто вам доводиться підіймати публіку?
– Під таку музику не можна стояти, а тим паче – сидіти. Ми дуже раді, що абсолютна більшість людей встала і підійшла ближче до сцени. Це додає енергії, драйву. Весела публіка, врешті-решт, заводить нас самих.
– Якими ви бачите себе років через десять-двадцять?
– Ми не можемо передбачити. Мік Джагер співає досі, хоча йому вже років сімдесят п’ять. А у 20 йому казали: "Що ж ти будеш робити через десять років, коли тобі буде тридцять?". Тому зі стовідсотковою впевненістю ми нічого не можемо сказати.
– Фоззі, чи не спекотно виступати у вашій шапочці?
– Насправді у мене із собою ще три головні убори. Зазвичай мої "капелюхи" не витримують більше п’яти пісень. Але цього разу я вирішив не міняти шапочку, бо у нас ще чотири концерти і чотири сценічні костюми. Десь на п’ятнадцятій пісні я відчув, як моя шапка, зовсім мокра, почала сповзати. І я весь концерт тримався за неї, як барон Мюнхгаузен за косу.
