Якщо хтось вважає, нібито тривожні, що переходять у панічні, дискусії про газ, а конкретніше про його ціну – винахід суто української верхівки, то це не так. На "газовий синдром" страждає й уся Європа, за винятком, звичайно, Норвегії, яка членом ЄС не є, а натомість сама видобуває газ й імпортує його своїм менш щасливим на корисні копалини євросоюзівським сусідам. Але цього не вистачає. Тому й Євросоюз дедалі пильніше спрямовує у бік Росії свій гендлярський (газ в обмін на т.зв. демцінності) погляд, який після новорічного ексцесу з газопостачанням через Україну став запобігливим.
Минулого тижня у фінському місті Лахті на неформальному саміті ЄС – Росія євробюрократи спробували вмовити В. Путіна підписати таку собі Енергетичну хартію, яка би відкрила західним інвесторам шлях на російські газові й нафтові поля. Путін гордо відмовився. Європа мовчки ковтнула. Російська верхівка розцінила це як ще один сигнал згоди зі зростаючою експансією російського енергетичного імперіалізму, одним із стратегічних об’єктів якого є Україна.
У самій же Україні ситуація вкрай сприятлива для успішного просування російської енергетичної гегемонії: в країні через невизначену ціну на газ зупинено бюджетний процес; якщо таки держбюджет буде прийнято, не факт, що на нього не чекає президентське вето, що теж додасть хаосу; досі не з’ясовано, хто в Україні головний; на календарі кінець жовтня, а це означає, що прихід холодів не зупинити жодними постановами; зовнішня політика повертається до часів кучмівської багатовекторності, коли навесні ми активно євроінтегруємося, а ближче до зими горнемося до великого слов’янського брата, чи хто він там нам.
Можновладці, як українські, так і російські, про це мовчать або заперечують, але в журналістсько-політологічних колах обох країн уже є такий собі прайс-лист, де зазначено, що Україна повинна заплатити за відносно дешевий (130 дол. за тис.м куб.) газ. Отже, це:
– негайне проведення референдуму про вступ України до НАТО, що означатиме по суті відмову від цієї вигадки назавжди;
– продовження перебування бази ЧМФ РФ у Севастополі після 2017 року на невизначений термін, читай, назавжди;
– активізація процесу реалізації ЄЕПу, що прив’яже Україну до Росії теж назавжди.
А ще є такі "дрібні" вимоги як гарантування безперешкодної п’ятирічної роботи "РосУкрЕнерго" (постачальник не лише російського, а й всього середньоазійського газу), відмова від координування енергетично-тарифної політики з Білоруссю, відмова від постачання (законного, до речі) зброї Грузії, синхронізація вступу України й Росії до СОТ (після візитів до Москви панів Януковича і Мороза це уже фактично робиться, але на людях заперечується), надання російським олігархам доступу до приватизації ще привабливих об’єктів, в тому числі, не виключено, української газотранспортної системи. Крім того, є ще "дрібніші" умови, про які вже навіть згадувати соромно: це питання мови, церкви, геополітики в межах т.зв. ближнього зарубіжжя тощо.
Наприкінці можна було би "приколотися" на тему сиру й мишоловки, та економкоректність не дозволяє: усе-таки у пастці сир не дешевий (миші не платять по 130 дол. за чверть корця), а безкоштовний, отож дотеп ефектний, але безпідставний. З іншого боку, важко уникнути іншої аналогії – з Переяславською радою, з тією лише різницею, що новим Богданом Хмельницьким буде не якийсь гетьман, вождь чи президент. Це буде – сірий, малопомітний, буденний чиновник-урядовець з компанії "ефективних менеджерів" (януковичівський аналог "любих друзів") із калькулятором у руках замість булави.
