На перехресті нинішніх вулиць Кармелюка та Винниченка у Чернівцях у 1920-30-их роках минулого століття була читальня імені Маркіяна Шашкевича. 1923 року її організував Дмитро Рідуш. У невеликому приміщенні збиралася вся інтелігенція Буковини. Грали вистави, читали рідкісні книги, а вночі під звуки оркестру починався "баль" – так чернівчани називали вечірки.– Читальня існувала завдяки зусиллям мого батька, – каже завідувач трупи, старожил Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Тарас РІДУШ. – Я досі дивуюся, як там примудрялися виступати актори. Грали "Украдене щастя", "Гріх", "Гостину Святого Миколая", "Хмару", "Чорт – не жінка". У читальні навіть виступав хор під керівництвом інженера Левинського. Це була якась щаслива хата!
Діти теж виступали у невеличких п’єсах. Я навіть запам’ятав свої слова: "Я найбільший майстер ламп. Збиток називаюсь. Кому горе – тому сміх. Століття усміхаюсь…"
"У читальні був курс українознавства"
– У читальню завжди приходили літературні товариства студентів "Чорноморе" та "Запороже", – каже Тарас Дмитрович. – "Чорноморці" у нашій читальні 1930 року організували для школярів курс українознавства. Його відвідувало багато дітей. Тоді вулиця Кармелюка називалася Польовою.
На вистави сюди приходили режисер Іван Дудич, актор Іван Дудка, які працювали у театрі при Народному домі. Також у читальні завжди була моя мама Анна Кухта та її три сестри. А ще її відвідувала вишукана панна Григорі. Змалечку я був закоханий у неї.
Декорації до вистав малював мій батько. Люди ішли до церкви, а він на кухні розкладав папір і малював. Позаду сцени було вікно, ми його відчиняли і передавали всі необхідні матеріали – ось так творили у Чернівцях український театр.
Вночі ж на балу всі танцювали, веселилися. Члени читальні дуже товаришували з німцями. Вони не раз виступали у нашій читальні. Неподалік жив німецький кравець Рунзер. Він мав дві хати. В одній з них він теж організував читальню, лише німецьку.
"Замість таксі були коні з дзвіночками"
Наприкінці 1933 року в батька почали вимагати дозвіл на проведення вистав у читальні. Якось, коли почалася вистава, прийшли двоє агентів із поліції.
"Що це ви тут влаштували?" – суворо питають. "Граємо виставу", – спокійно відповідає батько. "А дозвіл є?" – наполягають. Батько сказав, що дозвіл у будинку, який неподалік, і відвів їх у… корчму. Уже закінчили виставу, а їх не було. На світанку інтелігенти вийшли з читальні та побачили, що дорогою ідуть п’яні люди. Підійшли ближче, а то мій батько з двома поліцаями...
На жаль, 1936 року від батька почали вимагати звільнити приміщення читальні. Батько не сперечався. Просто повісив ключ на дверях. Таких вечорів більше у Чернівцях не було.
Після того, як зачинили читальню, 1938 року молодь організувала самодіяльний оркестр. Всього в оркестрі було майже 20 хлопців. Вони грали на скрипках, мандолінах, гітарах. Через дорогу від нашого будинку жили дві сестри: Юзя й Еліка. Учасник оркестру Роман Друбик покохав Еліку і не раз вночі оркестр грав для неї серенади…
Старші люди могли замовити серенади у виконанні духового оркестру. Я також платив за серенаду і вночі під вікном моєї дружини оркестр грав три мелодії.
Відпочивали ми і на озерах, що на нинішній вулиці Винниченка. Сьогодні збереглося лише верхнє озеро, а нижнє занепало. На вихідних на березі озера під розкішними липами грав оркестр, пари каталися на великому триметровому човні. Дозволялося і порибалити. Озеро було дуже чистим. Чернівчани називали цю місцевість Монте-Карло.
Уночі ж під світло газових ліхтарів ми любили звичайні прогулянки. А взимку Чернівцями мчалися сани. Коні були прикрашені дзвіночками. Коли вони бігли, звучала незабутня музика! Фіакри із санями стояли біля Народного дому, біля Собору, біля готелю "Під Чорним Орлом", біля вокзалу.
