Династія рятувальників Литвинюків вже понад півстоліття допомагає людям під час пожеж та інших стихійних лих. Начальник зміни оперативного відділу Головного управління МНС Сергій Литвинюк першим приймає рішення про те, як діяти рятувальникам у надзвичайній ситуації. 17 вересня ці мужні люди відзначили День працівників цивільного захисту населення. – Пане Сергію, чи буває, коли люди просять допомоги, а зрозуміти, де вони, важко?
– Треба дуже швидко вирішувати, наскільки небезпечна, наприклад, пожежа і скільки сил треба задіяти для її гасіння. Адже люди, коли повідомляють про ситуацію, переважно перебувають у шоковому стані. Отримати якусь додаткову інформацію важко, головне, щоби хоч адресу сказали. Хоча й з адресами іноді бувають курйози. Іноді ми отримуємо виклики з інших областей, коли людина телефонує на 01 з мобілки. А оскільки назви вулиць у багатьох містах однакові, то буває, що ми відсилаємо пожежників на вулицю, вони приїжджають, а там нічого не горить. Виявляється, що пожежа на цій вулиці сталася, але в іншому місті. Або отримали повідомлення про пожежу в пологовому будинку на вулиці Буковинській. А це підвищений номер виклику. На такі пожежі виїжджають усі пожежні. Приїхали, а там дим затягнуло з вулиці, де сміття підпалили.
– Які найскладніші випадки були у вашій практиці?
– Кілька років тому горів будинок у старому фонді на вулиці Головній. Там вогонь вирував на горищі. Проникнути туди знизу не було можливості, тож довелося у декількох місцях зривати бляшаний дах, щоби через отвори заливати воду. Бійцям це все доводилося робити на висоті, за дуже високої температури. Загалом старий фонд дуже складний у плані пожеж. А якось загорілася квартира, в якій щойно зробили ремонт. Господарі встановили декоративний камін, дуже подібний до справжнього. Робітники, які прийшли циклювати підлогу, закинули в нього сміття і підпалили. Вогонь поширився на перекриття, тож нам, щоби його загасити, довелося розбирати перекриття в чотирьох квартирах, залишивши самі балки.
– Важко, коли доводиться бачити загибель людей?
– Найдовше з пам’яті не йдуть дорожньо-транспортні пригоди. Нас викликають, коли машини понівечені так, що неможливо дістати зсередини поранених чи загиблих і треба розрізати, розтягувати кузови. Саме через велику кількість поранених та загиблих такі надзвичайні ситуації важко забути.
– Скільки людей з вашої родини працює в МНС?
– Мій дід працював пожежником ще в 50-х роках, його слідами пішов і батько. Батько пройшов від водія пожежного автомобіля до начальника відділу пожежної охорони області. Тож у мене навіть питання не виникало, яку професію обирати. Мій брат також працює в МНС начальником частини, дружина – радіотелефоніст у пожежній частині, двоюрідний брат також рятувальник.
– Як діти ставляться до такої професії батьків?
– Вдома намагаємося про роботу не говорити, цього вистачає й на службі. Донька ще мала – 8 років, а син закінчив 11-й клас і вступив до медичного коледжу. У нас теж є медична служба, захоче – піде до нас, не захоче – обере інше місце роботи. Це його вибір.
– Рідні ніколи не просили змінити професію на якусь спокійнішу?
– Я ніколи батькові таких запитань не ставив, і мені ніхто такого не каже.
