Михайло Дяченко з дружиною Оленою живуть у мальовничому селі Брідок Заставнівського району вже сьомий рік. Переїхали вони в охайну хатинку на Дністрі з Чернівців, бо, як розповідають, набридло пояснювати, що 85-річний чоловік може щиро кохати 35 річну жінку, а вона – його.
Разом Михайло Мойсейович і Олена вже 11 років. Коли вони познайомилися, Олені було усього 25 років.
"Донечку свою дуже люблю, у молодості не маєш на це часу"
– Тоді ніхто й не вірив, що ми будемо разом, – пригадує миловидна жінка. – Він саме поховав дружину, почувався дуже самотнім, нещасним. Мені сказав просто: "Щоби їсти було кому зварити, попрати, щоби не покинула на старості". Але жити у Чернівцях ми не змогли – діти чоловіка не сприйняли мене, хотіли, щоби він покинув мене. Тоді він сказав синові: "Купи мені хату на Дністрі, я поїду туди жити". Переписав чоловік свою міську квартиру на сина – так ми і опинилися у Брідку.
За два роки у нас знайшлася донечка Оленька. Михайло був дуже щасливий. Оленька зовні – точна копія татка.
У Брідку різне люди казали, коли ми приїхали. Говорили, що я молода, а вийшла заміж за старого, що могла знайти собі чоловіка свого віку. Я відповідала: "Це моє життя – як постелю, так і буду спати, як зварю, так і буду їсти". І була права: ми з Михайлом дуже щасливі удвох.
Згодом звикли до нас. Коли ми хрестили Оленьку, з тієї радості взяли аж 15 кумів. Ми стали кумами і з сільським головою Дмитром Нагірним. Він – дуже добра людина, завжди прийде на допомогу.
– Аби мені було з нею добре, а люди багато різного говорять, – каже Михайло Мойсейович.– Переїхав я сюди з міської квартири й не жалкую. Я – завзятий рибалка, часто приїжджав сюди на Дністер із вудочкою, полюбив ці краї. Тут – справжній рай. Тримаємо кіз, курей, свиню, маємо великий город.
Різниці у роках я не відчуваю. Олена дбає про мене, гарно ставиться. Донечку свою дуже люблю – у молодості не маєш часу так любити дітей, а зараз цінуєш кожну хвилину.
– Він мені сказав, коли сходилися, що хоче мати велику ласку, – додає дружина. – То добре тобі зі мною, Михайле?
Михайло Мойсейович мовчить у відповідь, лише щасливо посміхається.
"Був єдиним добровольцем на фронт від Кельменецького району"
Михайло Мойсейович прожив нелегке життя. 1940 року він дописав зайвих чотири роки собі і поїхав з рідних Лукавців Кельменецького району на шахту до Ростовської області.
– "Совєти" обдурили, – пригадує. – Обіцяли повезти нас вчитися на льотчиків, натомість привезли на важку роботу. Я з того розпачу аж розплакався. Та з часом звик, почав заробляти шалені гроші як на ті часи – 600 рублів. Накупив батькам валізу подарунків, але так і не доїхав до своїх Лукавців. Почалася війна… Забрали мене у Запоріжжя, але воювати тоді не довелося – фашисти перехопили зброю і одяг для нас. Довелося копати окопи під Мелітополем. Потім воював у Волгоградській області. Згодом потрапив у полон до румунів. Вони мене відпустили додому, а вдома на мене вже чекали. Я ж мамі з армії писав, що мене прийняли у комсомол, тому по приїзді мене заарештували: "Раз комсомолець – значить маєш зв’язок з хотинським підпіллям". Врятував мене пан-румун, у якого я у дитинстві пас вівці. Повезли мене до Румунії у робочий батальйон. Тікати я вже тоді навчився – ось і втік.
Повернувся на рідну Кельменеччину, а мені сільський голова й каже: "Добре, що повернувся, будеш тепер стежити, хто з односельчан ховається від служби у Радянській армії й доповідати про це". Я аж остовпів: "Ого-о-о, щоби я своїх здавав… Та я ж повернуся – вони мене задушать, як собаку. Краще піду на фронт…" Поїхав до Кельменців у військкомат і попросився на фронт. Ніхто не міг повірити, що я сам, добровільно йду воювати. А я собі вирішив: "Як Бог дасть – так і буде". Вже після війни дізнався, що був єдиним добровольцем з Кельменецького району.
"Я себе зберіг у молодості, бо не гуляв з жінками ніколи"
Після війни Михайло Мойсейович працював провідником, згодом закінчив технікум й пропрацював 20 років начальником потяга.
– Начальник потяга – це така посада, що скандал увесь день, – пригадує. – Дуже невдячна робота – того недовіз, того перевіз, тому квиток не дали. Приходить ревізія – також до мене. Я до ревізора: "Чого галасуєш? Йдемо вирішимо "партійне" питання". Та й веду його – стіл вже накритий, їж і не здіймай галасу. То уже всі ревізори знали, що мене чіпати не слід.
Возили до Києва перших секретарів обкому партії, інших посадовців. Для таких пасажирів бронювали увесь вагон, так й їхали: вони – в купе, а весь вагон – порожній. Тут спеціальний підхід потрібен був: чистота, обслуговування – культурне, та ще щоби провідниця була приємною, підтягнутою.
58 років я пропрацював на залізниці. Досі пам’ятаю ширину колії.
Зараз я щасливий. Добра моя Олена. Ставиться до мене гарно. Що більше треба?
– Ви виглядаєте набагато молодшим за свої роки. Це завдяки молодій дружині чи маєте інший секрет? – цікавимося.
– Я себе зберіг у молодості, бо не гуляв з жінками ніколи. Ніколи було – то шахта, то фронт… – посміхається Михайло Мойсейович.
