Незважаючи на свою славу та звання, Ада Роговцева не має жодних ознак зіркової хвороби. Вона не приховує, що їй вже 70 років. Мабуть, тому що дуже гарно виглядає. З нею легко розмовляти про все: і про творчість, і про секс та кохання.
– Які вистави ви самі останнім часом дивилися? Чи є такі, що вам дуже сподобалися?
– Я дуже рідко ходжу до театру, бо сама постійно граю або їду на гастролі. Тим паче, що вже понад 10 років я не граю у стаціонарному театрі, а в антрепризах. Антреприза – це валізи, потяги, літаки. Тому я дуже люблю, коли мене беруть у журі театральних фестивалів, тоді я дивлюся все – по 20 вистав за 10-15 днів. А як глядач подивитися те, що хочу, не маю часу.
До Чернівців ми приїхали з виставою "Варшавська мело-
дія-2". Разом зі мною грають Євген Паперний, моя донька Катя Степанкова та Володимир Задніпровський. Євген Паперний – мій чоловік по театру. Ми вже понад 30 років граємо разом у виставах. Стільки, скільки Паперний носив мене на руках і цілував, мій покійний Костя не зробив цього за все своє життя.
– Які ролі вам особливо цінні? І чи є роль, яку би ви ще хотіли зіграти?
– Мені дуже подобалися ролі у фільмах "Вічний поклик", "Салют, Маріє!", "Приборкання вогню". Там я могла простежити за розвитком характеру, долі, обставин і розповісти про велику пристрасть – це те, що мені добре вдавалося. А зараз такі ролі відійшли за віком. Я граю ті ролі, де немає матеріалу. Що баба може зіграти?
А щодо того, яку роль ще хочу зіграти, я ніколи не мріяла, була зайнята роботою. У 23 роки стала заслуженою артисткою України, у 30 – народною, а в 40 – народною артисткою Радянського Союзу. Мені стільки всього давали, що я лишень думала, як мені це відробити.
– Як ви ставитеся до серіалів? Чи любите у них грати?
– Коли серіал непоганий, я задоволена цією роботою. Ось у серіалі "Полювання на ізюбра" грала невелику роль якоїсь бабці, але мені за це не соромно. Людям серіал сподобався.
А що робити, коли ніде працювати, немає ролей? У стаціонарному театрі платять так, що, навіть граючи головні ролі, не можна прожити. Тому як не поважати людей, які йдуть грати у серіал? Тим більше, що багато акторів розпочинали з серіалів – це поріг, з якого можна йти далі.
Але серіал – це 15-16 годин роботи на день. Добре, коли текст дадуть увечері, а вранці його треба говорити. Коли ти це вивчиш – нікого не цікавить. Якщо ти не можеш цього робити, тебе ніхто не бере. І режисери, які потрапляють у цей конвеєр, не розраховують, що актор чогось не вміє. Їм ніколи з актором працювати. Тож коли режисер бере тих, хто вміє, і має непоганий матеріал – виходить добре. А коли збирається хтозна-що і режисер такий собі, і матеріал нецікавий, ось тоді ми перемикаємо канали і сердимося, що це неможливо слухати, це образливо, це не має жодного стосунку ні до життя, ні до мистецтва. Тобто, у нас є і хороші серіали, і погані.
– А як ставитеся до того, що зараз і на сценах театру, і у фільмах часто показують секс?
– Мені не хочеться вранці, дивлячись телевізор з дитиною, бачити те, чого не повинна бачити навіть я – стара жінка. Я кидаюся шукати пульт, щоби перемкнути, а мій онук каже: "Адо, не хвилюйся – це недовго. Я вчора бачив". Це бруд, це образливо для бабусі і не потрібне дитині.
– Якось ви сказали фразу: "Я уявляю себе без мами, я уявляю себе без інших людей, але я не уявляю себе без Кості". Яким є життя без Костя Петровича?
– У 18 років я вийшла заміж за Костя Петровича. Він був моїм першим чоловіком – так ми були виховані. Прийшло моє перше кохання. Разом ми прожили 46 років. Він дуже мріяв дожити до 50- річчя нашого спільного життя – до золотого весілля. На жаль, не дожив. Я себе без Костя Петровича справді не пам’ятаю. Мені чомусь згадуються всі події після 18 років. Наш дім, наші діти – це Кость Петрович, і раптом його там немає. Мене ніби наполовину перерізало, і постає запитання, як жити далі? Одразу після смерті Костя Петровича я написала книжку "Мій Костя". Я сіла за книжку, навіть не отямившись від горя. Книжка "Мій Костя" для тих, хто його знав, стала дуже цінною. А ті, хто його не знав, казали, що навіть не уявляли, яким він був. До книжки увійшли ті щоденники, котрі ми писали, коли вже знали, що Кость Петрович відходить. У цій книжці багато наших віршів і нотаток, можливо, навіть занадто відвертих, тому що люди не завжди люблять говорити про смерть, про останні хвилини. А я зрозуміла, що як народження дитини, так і смерть людини – однаково важливі, і це треба розгадувати, про це можна і потрібно говорити. Коли ти вимовив, ти трішки звільнився.
– Як вам вдається так гарно виглядати?
– Я завжди кажу, відповідаючи на це запитання: краса в очах того, хто дивиться. Тому, коли я зранку дивлюся в дзеркало, бачу себе не дуже привабливою. Вік що робить: чим більше ти нафарбувався, тим ти старіший, а не нафарбувався – все одно старий. Коли ти актриса і в тебе нема вогника в очах, люди зосереджуються на твоєму старінні.
Я дуже хочу зробити пластичну операцію, але не можу – у мене хворі нирки. Все ж таки для естетичного сприйняття обличчя якісь речі підправити можна, але у мене немає категоричності у цьому питанні.
Я би продовжила вік на п’ять років. Спитаєте, чому саме на п’ять? Бо коли 70, то через 5 – вже 75, а про десять років попереду й не загадуєш, то ніби вже з іншого боку. Але треба жити і радіти кожному дню.
