Ада Роговцева не соромиться маленьких ролей
Незважаючи на свою славу та звання, Ада Роговцева не має жодних ознак зіркової хвороби. Вона не приховує, що їй вже 70 років. Мабуть, тому що дуже гарно виглядає. З нею легко розмовляти про все: і про творчість, і про секс та кохання.
– Які вистави ви самі останнім часом дивилися? Чи є такі, що вам дуже сподобалися?
– Я дуже рідко ходжу до театру, бо сама постійно граю або їду на гастролі. Тим паче, що вже понад 10 років я не граю у стаціонарному театрі, а в антрепризах. Антреприза – це валізи, потяги, літаки. Тому я дуже люблю, коли мене беруть у журі театральних фестивалів, тоді я дивлюся все – по 20 вистав за 10-15 днів. А як глядач подивитися те, що хочу, не маю часу.
До Чернівців ми приїхали з виставою "Варшавська мело-
дія-2". Разом зі мною грають Євген Паперний, моя донька Катя Степанкова та Володимир Задніпровський. Євген Паперний – мій чоловік по театру. Ми вже понад 30 років граємо разом у виставах. Стільки, скільки Паперний носив мене на руках і цілував, мій покійний Костя не зробив цього за все своє життя.
– Які ролі вам особливо цінні? І чи є роль, яку би ви ще хотіли зіграти?
– Мені дуже подобалися ролі у фільмах "Вічний поклик", "Салют, Маріє!", "Приборкання вогню". Там я могла простежити за розвитком характеру, долі, обставин і розповісти про велику пристрасть – це те, що мені добре вдавалося. А зараз такі ролі відійшли за віком. Я граю ті ролі, де немає матеріалу. Що баба може зіграти?
А щодо того, яку роль ще хочу зіграти, я ніколи не мріяла, була зайнята роботою. У 23 роки стала заслуженою артисткою України, у 30 – народною, а в 40 – народною артисткою Радянського Союзу. Мені стільки всього давали, що я лишень думала, як мені це відробити.
– Як ви ставитеся до серіалів? Чи любите у них грати?
– Коли серіал непоганий, я задоволена цією роботою. Ось у серіалі "Полювання на ізюбра" грала невелику роль якоїсь бабці, але мені за це не соромно. Людям серіал сподобався.
А що робити, коли ніде працювати, немає ролей? У стаціонарному театрі платять так, що, навіть граючи головні ролі, не можна прожити. Тому як не поважати людей, які йдуть грати у серіал? Тим більше, що багато акторів розпочинали з серіалів – це поріг, з якого можна йти далі.
Але серіал – це 15-16 годин роботи на день. Добре, коли текст дадуть увечері, а вранці його треба говорити. Коли ти це вивчиш – нікого не цікавить. Якщо ти не можеш цього робити, тебе ніхто не бере. І режисери, які потрапляють у цей конвеєр, не розраховують, що актор чогось не вміє. Їм ніколи з актором працювати. Тож коли режисер бере тих, хто вміє, і має непоганий матеріал – виходить добре. А коли збирається хтозна-що і режисер такий собі, і матеріал нецікавий, ось тоді ми перемикаємо канали і сердимося, що це неможливо слухати, це образливо, це не має жодного стосунку ні до життя, ні до мистецтва. Тобто, у нас є і хороші серіали, і погані.
– А як ставитеся до того, що зараз і на сценах театру, і у фільмах часто показують секс?
– Мені не хочеться вранці, дивлячись телевізор з дитиною, бачити те, чого не повинна бачити навіть я – стара жінка. Я кидаюся шукати пульт, щоби перемкнути, а мій онук каже: "Адо, не хвилюйся – це недовго. Я вчора бачив". Це бруд, це образливо для бабусі і не потрібне дитині.
– Якось ви сказали фразу: "Я уявляю себе без мами, я уявляю себе без інших людей, але я не уявляю себе без Кості". Яким є життя без Костя Петровича?
– У 18 років я вийшла заміж за Костя Петровича. Він був моїм першим чоловіком – так ми були виховані. Прийшло моє перше кохання. Разом ми прожили 46 років. Він дуже мріяв дожити до 50- річчя нашого спільного життя – до золотого весілля. На жаль, не дожив. Я себе без Костя Петровича справді не пам’ятаю. Мені чомусь згадуються всі події після 18 років. Наш дім, наші діти – це Кость Петрович, і раптом його там немає. Мене ніби наполовину перерізало, і постає запитання, як жити далі? Одразу після смерті Костя Петровича я написала книжку "Мій Костя". Я сіла за книжку, навіть не отямившись від горя. Книжка "Мій Костя" для тих, хто його знав, стала дуже цінною. А ті, хто його не знав, казали, що навіть не уявляли, яким він був. До книжки увійшли ті щоденники, котрі ми писали, коли вже знали, що Кость Петрович відходить. У цій книжці багато наших віршів і нотаток, можливо, навіть занадто відвертих, тому що люди не завжди люблять говорити про смерть, про останні хвилини. А я зрозуміла, що як народження дитини, так і смерть людини – однаково важливі, і це треба розгадувати, про це можна і потрібно говорити. Коли ти вимовив, ти трішки звільнився.
– Як вам вдається так гарно виглядати?
– Я завжди кажу, відповідаючи на це запитання: краса в очах того, хто дивиться. Тому, коли я зранку дивлюся в дзеркало, бачу себе не дуже привабливою. Вік що робить: чим більше ти нафарбувався, тим ти старіший, а не нафарбувався – все одно старий. Коли ти актриса і в тебе нема вогника в очах, люди зосереджуються на твоєму старінні.
Я дуже хочу зробити пластичну операцію, але не можу – у мене хворі нирки. Все ж таки для естетичного сприйняття обличчя якісь речі підправити можна, але у мене немає категоричності у цьому питанні.
Я би продовжила вік на п’ять років. Спитаєте, чому саме на п’ять? Бо коли 70, то через 5 – вже 75, а про десять років попереду й не загадуєш, то ніби вже з іншого боку. Але треба жити і радіти кожному дню.
– Які вистави ви самі останнім часом дивилися? Чи є такі, що вам дуже сподобалися?
– Я дуже рідко ходжу до театру, бо сама постійно граю або їду на гастролі. Тим паче, що вже понад 10 років я не граю у стаціонарному театрі, а в антрепризах. Антреприза – це валізи, потяги, літаки. Тому я дуже люблю, коли мене беруть у журі театральних фестивалів, тоді я дивлюся все – по 20 вистав за 10-15 днів. А як глядач подивитися те, що хочу, не маю часу.
До Чернівців ми приїхали з виставою "Варшавська мело-
дія-2". Разом зі мною грають Євген Паперний, моя донька Катя Степанкова та Володимир Задніпровський. Євген Паперний – мій чоловік по театру. Ми вже понад 30 років граємо разом у виставах. Стільки, скільки Паперний носив мене на руках і цілував, мій покійний Костя не зробив цього за все своє життя.
– Які ролі вам особливо цінні? І чи є роль, яку би ви ще хотіли зіграти?
– Мені дуже подобалися ролі у фільмах "Вічний поклик", "Салют, Маріє!", "Приборкання вогню". Там я могла простежити за розвитком характеру, долі, обставин і розповісти про велику пристрасть – це те, що мені добре вдавалося. А зараз такі ролі відійшли за віком. Я граю ті ролі, де немає матеріалу. Що баба може зіграти?
А щодо того, яку роль ще хочу зіграти, я ніколи не мріяла, була зайнята роботою. У 23 роки стала заслуженою артисткою України, у 30 – народною, а в 40 – народною артисткою Радянського Союзу. Мені стільки всього давали, що я лишень думала, як мені це відробити.
– Як ви ставитеся до серіалів? Чи любите у них грати?
– Коли серіал непоганий, я задоволена цією роботою. Ось у серіалі "Полювання на ізюбра" грала невелику роль якоїсь бабці, але мені за це не соромно. Людям серіал сподобався.
А що робити, коли ніде працювати, немає ролей? У стаціонарному театрі платять так, що, навіть граючи головні ролі, не можна прожити. Тому як не поважати людей, які йдуть грати у серіал? Тим більше, що багато акторів розпочинали з серіалів – це поріг, з якого можна йти далі.
Але серіал – це 15-16 годин роботи на день. Добре, коли текст дадуть увечері, а вранці його треба говорити. Коли ти це вивчиш – нікого не цікавить. Якщо ти не можеш цього робити, тебе ніхто не бере. І режисери, які потрапляють у цей конвеєр, не розраховують, що актор чогось не вміє. Їм ніколи з актором працювати. Тож коли режисер бере тих, хто вміє, і має непоганий матеріал – виходить добре. А коли збирається хтозна-що і режисер такий собі, і матеріал нецікавий, ось тоді ми перемикаємо канали і сердимося, що це неможливо слухати, це образливо, це не має жодного стосунку ні до життя, ні до мистецтва. Тобто, у нас є і хороші серіали, і погані.
– А як ставитеся до того, що зараз і на сценах театру, і у фільмах часто показують секс?
– Мені не хочеться вранці, дивлячись телевізор з дитиною, бачити те, чого не повинна бачити навіть я – стара жінка. Я кидаюся шукати пульт, щоби перемкнути, а мій онук каже: "Адо, не хвилюйся – це недовго. Я вчора бачив". Це бруд, це образливо для бабусі і не потрібне дитині.
– Якось ви сказали фразу: "Я уявляю себе без мами, я уявляю себе без інших людей, але я не уявляю себе без Кості". Яким є життя без Костя Петровича?
– У 18 років я вийшла заміж за Костя Петровича. Він був моїм першим чоловіком – так ми були виховані. Прийшло моє перше кохання. Разом ми прожили 46 років. Він дуже мріяв дожити до 50- річчя нашого спільного життя – до золотого весілля. На жаль, не дожив. Я себе без Костя Петровича справді не пам’ятаю. Мені чомусь згадуються всі події після 18 років. Наш дім, наші діти – це Кость Петрович, і раптом його там немає. Мене ніби наполовину перерізало, і постає запитання, як жити далі? Одразу після смерті Костя Петровича я написала книжку "Мій Костя". Я сіла за книжку, навіть не отямившись від горя. Книжка "Мій Костя" для тих, хто його знав, стала дуже цінною. А ті, хто його не знав, казали, що навіть не уявляли, яким він був. До книжки увійшли ті щоденники, котрі ми писали, коли вже знали, що Кость Петрович відходить. У цій книжці багато наших віршів і нотаток, можливо, навіть занадто відвертих, тому що люди не завжди люблять говорити про смерть, про останні хвилини. А я зрозуміла, що як народження дитини, так і смерть людини – однаково важливі, і це треба розгадувати, про це можна і потрібно говорити. Коли ти вимовив, ти трішки звільнився.
– Як вам вдається так гарно виглядати?
– Я завжди кажу, відповідаючи на це запитання: краса в очах того, хто дивиться. Тому, коли я зранку дивлюся в дзеркало, бачу себе не дуже привабливою. Вік що робить: чим більше ти нафарбувався, тим ти старіший, а не нафарбувався – все одно старий. Коли ти актриса і в тебе нема вогника в очах, люди зосереджуються на твоєму старінні.
Я дуже хочу зробити пластичну операцію, але не можу – у мене хворі нирки. Все ж таки для естетичного сприйняття обличчя якісь речі підправити можна, але у мене немає категоричності у цьому питанні.
Я би продовжила вік на п’ять років. Спитаєте, чому саме на п’ять? Бо коли 70, то через 5 – вже 75, а про десять років попереду й не загадуєш, то ніби вже з іншого боку. Але треба жити і радіти кожному дню.
Повернутися назад