Худеньку, невеличку жінку Сидонію Шинкарюк в Зеленому Гаї Новоселицького району, знає кожен, тому потрапити до її будинку легко. Зрештою, й розташований він у гарному місці, в центрі села. Зустріла нас одна з трьох дочок героїні, Ліля, яка працює завучем у місцевій школі. Довідавшись про мету візиту, повідомила, що мама вдома. Сидонія Флорівна не забарилася.
"З 1997 по 2004 роки у полі сапала сама"
– Заходьте до хати. До мене тепер рідко хто з начальства заходить, а тут журналісти про мене згадали! – загомоніла жінка.
Сидонія Шинкарюк, розглядаючи свої нагороди і фото, а має вона Золоту Зірку, два ордени Леніна, орден Трудового Червоного Прапора, медалі, пригадує:
– Після закінчення школи мої однокласники подалися в інженери, геологи, а я прийшла до колгоспу й попросилася в ланку, яка вирощувала цукрові буряки. Мене прийняли, бо дуже метка була. Я й дня не працювала рядовою робітницею, відразу очолила ланку, бо ланкова хворіла. Так 50 років і відпрацювала ланковою. Були роки, коли в ланці налічувалося 47 жінок, а іноді й 15-ти не набиралося. А з 1997 по 2004 роки на полі я працювала сама – хто хоче нині тяжко гарувати?
– Багато буряків накопували? – запитуємо.
– Я завжди казала своїм дівчатам: "Мотогонок мені не треба. Сапайте поволі, але добре, щоби ніде жодного бур’янчика не було!" А сапали буряки тричі за сезон. Ось і мали врожай. Тоді за буряківництво у нас ніхто Героя не мав.
Стала Сидонія Флорівна Героєм Соціалістичної Праці 1977 року: її ланка збирала по 550 центнерів цукрових буряків з гектара, райком партії подав її на здобуття найвищої нагороди. Хоча були й сумніви, чи у "верхах" затвердять подання.
"Ні впливових
родичів не мала,
ні з партсекретарями не дружила"
– Мені в райкомі так і сказали, мовляв, можуть і не дати Героя. А я відповіла: "Дадуть чи не дадуть, але хіба я буряки покину?" Скажу, що жодних зусиль для того, щоби стати Героєм, крім праці, я не докладала. Не мала ні впливових родичів, ні з партсекретарями не дружила.
– А хто вручав вам нагороду?
– Перед тим я потрапила в тяжку аварію, отримала три переломи ноги й перелом ключиці. Ледь стала на ноги, як надійшла звістка про нагородження. Поїхала до Чернівців, сіла в потяг. У Києві зустріла машина й відвезла мене до Верховної Ради. Нагороди вручав Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Але перед тим нам прокололи лацкани піджаків і блузок – щоби він не мучився, коли приколюватиме ордени. Опісля ми всі разом фотографувалися. Звісно, не минулося й без застілля. А ще напередодні моя добра знайома, депутат Верховної Ради, попередила, що, мовляв, стіл накриють за ваш, нагороджених, рахунок. Я не повірила. Перед поїздкою до Києва я продала бичка й мала намір за виручені кошти купити в столиці домашнім якісь подарунки. Однак довелося гроші віддати за отой святковий стіл. А коли повернулася додому, до мене стало навідуватися різне начальство. Принесуть квіточку і чекають, доки пригощу. Чоловікові це набридло, він і каже: "Скільки ще ті райкомівці ходитимуть сюди, що ти всім могоричі ставиш? Та ми так голими залишимося!"
"Думала, що ніколи не висплюся, а тепер маю коли спати,
та не можу"
– А ви теж були членом компартії? – запитуємо.
– Аякже, сказали записатися, то я й записалася. Сталося це 1961 року. Пам’ятаю, що коли про мою партійність довідалася мама, дуже голосила. "Як я помру, – каже, – ти й на похорон не прийдеш!" Але так сталося, що батько помер раніше за маму. І я була на похороні. Секретар парторганізації відмовляв мене, але не послухалася. І нічого мені за те не було. Я як була віруючою людиною, так нею і залишилася. Своїх трьох дітей хрестила в Боянах. Але хтось доніс про хрещення, шукали, де відбувся обряд, однак нічого не довідалися. До речі, свій партквиток я добровільно здала ще далеко до розпаду Союзу. Іноді думаю, що за ту кількість партійних внесків я запросто могла би купити автомобіль.
Багато тоді після нагородження писали про мене в газетах. А якось до села навідався американський журналіст. Ходив за мною по п’ятах. Хотів бачити розпорядок мого робочого дня. Вставала я о 5.00. Поралася біля худоби й готувала дітей до школи. О 7.00 приїжджала машина й відвозила у поле. Додому поверталася о 22.00. І знову купа хатньої роботи. Думала, що ніколи не висплюся, а тепер маю коли спати, та не можу. Американець після того сказав мені: "Якби ви так працювали в Америці, ви би мали мільйони!"
Позаторік я ще мала просапки півтора гектара буряків у нашому сільськогосподарському товаристві. Заробила десять мішків цукру й тонну пшениці. Торік вже не йшла на поле, вік не той – у серпні 70 років виповниться. Знаєте, на тих полях і здоров’я підірвала собі. Скажімо, від добрив отримала виразку шлунка. Нинішня молодь так не гарує, як ми колись. У молодості мала тапочки, піджачок і одні туфлі. А якось мене запросили в матки, то я вирішила трохи підфарбуватися. Чоловік побачив і почав сваритися. То я більше й не фарбувалася.
– Чи згадують нині про вас в районі чи області? – питаємо.
– Де там! Навіть вітальної листівки ніхто не пришле. Щоправда, до школи запрошують. Знаю, що маю пільги, але які саме, не відаю. Та й не козирятиму ними, якби й знала. Але боляче іноді стає від того, що ніби й не потрібні ми. Хоча з чого дивуватися: у кожного свої клопоти й труднощі. Як казала моя мама, такий час настав. Моя найбільша радість – це діти й п’ятеро онуків. Навчила їх вишивати, співати й не цуратися будь-якої роботи. А ще дякую Богові за те, що милує мою родину здоров’ям і довголіттям.