Невисока на зріст, одягнена у кофтину синього кольору та класичні темно-сині штани, на ногах – бежеві кросівки із двома помаранчевими смужками, на плечі – молодіжна сумочка із яскраво-рожевими вставками. Волосся – кольору світлого каштану. На шиї – оберіг у формі хреста. Мова – чітка та без акценту, наче її володарка зростала не серед чужоземців, а на рідній Галичині. Такою приїхала на Буковину відома у світі письменниця української діаспори Віра Вовк, яка вже понад півстоліття мешкає у Бразилії.
– Буковина завжди для мене була дорогоцінна, особливо восени, коли ліси горіли усіма барвами, – зізнається письменниця в екслюзивному інтерв’ю "МБ". – Це для мене незабутнє дитяче враження, яке залишилося на все життя.
"Ми всі ховалися
за широку спину Миколи Бажана"
– Яке воно життя українського емігранта?
– Різне. Спочатку всі емігранти переходять через велику кризу. Я знаю людей, які живуть на Заході і досі в біді. Доктору соціальних наук з Берліна Миколі Масюкевичу, який працював на фабриці краваток, до кінця життя велося погано. Молодшим було краще, бо вони могли влаштуватися працювати. Мені було спочатку також тяжко в Бразилії. Коли жила в Німеччині, складала докторський іспит в Ріо-де-Жанейро. Після того мене покликали в університет. Спочатку дуже мало заробляла. Не могла стати дійсним професором, бо не була бразилійкою, а мала німецьке громадянство. Коли отримала бразильське громадянство, стала дійсним професором.
– Почуваєтеся там вже своєю?
– Я там почуваюся вільно, бо це край, який я дуже добре знаю. Я його вже об’їздила, знаю добре його мову, бо спілкуюся з тамтешніми письменниками й митцями. Але завжди почуваюся українкою, незважаючи на інші мої громадянства. Я можу бути громадянкою німецькою чи бразильською, але української національності.
– Часто приїжджали на Батьківщину?
– Я почала приїжджати ще у 60-х роках, щоби познайомитися із шістдесятниками і побачити, що то за Україна тоді була. Першим познайомилася із Миколою Бажаном. Він був офіційно визнаним радянською владою, тому своєю особою охороняв мене, Івана Драча, Ліну Костенко. Ми всі ховалися за широкі спини Миколи Бажана та Юрія Смолича.
– Як підтримували зв’язки з Україною упродовж цих років?
– Свої книги або я перевозила, або часто друзі висилали. Але не все доходило. Часто у мене відбирали деякі речі. Пізніше з кінцем 80-х років прийшла відлига. Я приїхала і побачила, що Україна знову змінилася. Тоді була у близькому контакті із Надією Світличною, яка згодом переїхала на Захід.
– Із теперішнім приїздом в Україну відчуваєте зміни?
– Українці стали більш свідомі. Теперішня українська молодь мені дуже подобається. Вона – самостійна і думає в інший спосіб. Але молодь мусить остерігатися легких розваг. Розвагами повинні бути природа і добра книжка, а не якісь кабаре.
"Щороку мушу підписуватися,
що я ще жива"
– Не було бажання повернутися в Україну?
– Було, але з практичних причин це було неможливо. Уявіть собі, де і за які гроші я мала би жити. Починати у мої роки від крісла, ліжка й ложки – не так просто. У Бразилії я маю все-таки облаштований "стіл праці" та свою велику бібліотеку. Я там вигідно працюю, отримую свою пенсію. Якби я переїхала сюди, я б її втратила. Щороку у день і місяць мого народження я мушу підписувати у бразильському університеті папери про те, що я ще живу. Інакше у мене відібрали би мою пенсію.
– Якими тиражами видаються ваші книги у Бразилії?
– Вони видаються так само, як і в Україні, – тисяча примірників, часом, і менше. А потрапляють в Україну тоді, як я їх перешлю приватними дорогами. Я не маю спонсора. Усі видання української літератури, які є у моєму перекладі, вийшли моїм власним коштом. Я сама їх оплачувала і сама розсилала по світу.
– Чи не запрошували ви своїх друзів і родичів переїхати жити до Бразилії?
– Ні, від життя там я їх відмовляла. Я не маю нічого проти, коли хтось їде на заробітки на Захід, але він має повернутися в Україну. Якби я була молодша, також би так зробила. У мене гостював брат Ярослав, ми разом оглядали Бразилію. А, окрім нього, ніхто з родичів не міг приїхати, бо це великі гроші і важка дорога. Аби дістатися до Ріо-де-Жанейро, потрібно летіти 14 годин.
Є українські письменники,
але їх твори нікому перекладати
– Як оцінюєте розвиток сучасної української лутератури?
– Україна має сьогодні низку дуже добрих письменників і поетів, тому вона повинна намагатися отримати премію Нобеля. Мене дуже дивує, що Шевченківський комітет не висуває щорічно своїх кандидатів на премію Нобеля. Щоправда, тут є одна велика проблема – перекладу. Треба, щоби твори українських письменників були перекладені на англійську і французьку мови. Німецьку мову не дуже люблять через Другу світову війну. Ми завжди позаду інших народів. Сьогодні письменники з Африки, Азії дістають премії Нобеля, а Україна де? Я десь написала: "Час біжить як сполохані коні", тому не марнуймо час на меншовартісні речі.

Біографічна довідка
Віра Вовк (Селянська) – українська письменниця, літературознавець і перекладачка. Мешкає в Бразилії. Пише українською, німецькою і португальською мовами. Народилася в Бориславі на Львівщині (1926). Виростала на Гуцульщині в містечку Кути. Навчалася в гімназії у Львові, потім у середній дівочій школі ім. Клари Шуманн у Дрездені. Студіювала германістику, музикологію і порівняльне літературознавство в Тюбінгенському університеті. З 1949 р. разом з матір’ю переїхала до Ріо-де-Жанейро, де закінчила університет, стажувалася також у Колумбійському (Нью-Йорк) і Мюнхенському університетах. Отримала науковий ступінь доктора філософії. Професор німецької літератури в Державному Університеті Ріо-де-Жанейро.
Відзначена Літературними преміями ім. Івана Франка в Чикаго (1957, 1979, 1982) і в Києві (1990); премією "Благовість" (2000). Активно пропагує українську культуру, мову.