Вероніка вийшла заміж за вдівця, в якого вже було двоє дітей. Згодом одне за одним народилося ще дев’ятеро дітей. Нині найстаршому, Георгієві, 49 років, а найменшій, Родіці, – 39 років.
– Добре тепер жити, – каже Вероніка Георгіївна, – є і хліб, і до хліба, а одежі... всякої. Мой, а як то колись було, доки пошиєш собі сорочку або витчеш горботку на свято. Сіяли коноплі, тіпали, пряли, ткали – і все вручну. А що з їжі було? Та, слава Богу, всі діти в мене живі та здорові, сім’я дружна, допомагають одне одному. Чоловік мій помер рано – 1980 року. Родіці тоді було 12 років. На той час я пенсії не мала. Була матір’ю-героїнею, а пенсії не мала. Тоді тільки троє дітей були одружені, а тепер усі мають свої сім’ї.
– Добре пам’ятаю, як ходив на залізничну станцію в Черепківку і по півдня, а то й весь день стояв в очікуванні, коли з Чернівців привезуть хліб. Спершу купували залізничники, а потім продавали нам, якщо залишалося, – пригадує Георгій. – Ми, щоправда, голодні не ходили. Хліб або шмат мамалиги шанували. Як то було смачно – мамалига з черешнями.
Знають Вероніку Георгіївну в селі ще й як добру куховарку, що готувала страви на незліченному числі весіль.
– Шкода, що зараз діти, не маючи роботи в селі, їдуть за кордон на заробітки і наші традиції втрачаються, – каже баба Вероніка. – Вже мало хто вміє спекти хліб, медівники, виготовити сир, бринзу. Тепер це все є в магазинах. Добре жити, аби лиш так довго було.
