Всю велику родину Мартинюків ми застали на городі – саме садили картоплю. Лише найменший – шестилітній Ваня – ловив у невеличкому ставку, викопаному господарем, рибу. Похвалився, що вже впіймав одну. І розповів, що цього року піде в перший клас: вже навчився рахувати. "Мене забрали з обласного інтернату півроку тому, – каже п’ятикласниця Аліна. – Там у мене не було ні мами, ні тата. А тут є ще сестри і брати, з якими я подружилася".
Катя, котра вже другий рік у родині, розповіла, як недавно відзначали її день народження: "Було так класно! Мама замовила великий торт, у якому було 13 свічок. Мені подарували гарну спідницю і блузочку". Цьогорічна випускниця Аня поділилася своїми планами: хоче стати лікарем, тому вступатиме до медичного коледжу.
"Зараз маємо семеро дочок і трьох синів"
Василь Мартинюк показує своє господарство: молодий сад, шість вуликів, кури, 17 свиней. "Ми взяли ще два городи і батьківський у селі обробляємо, – каже батько великої родини. – Потрібно всіх і нагодувати, і одягнути. Звичайно, держава виділяє на кожну дитину певну суму, але треба щось скласти на майбутнє. Інколи доводиться чути і таке: взяли, мовляв, "інтернатівських", аби отримувати за них гроші і мати безкоштовну робочу силу в господарстві. А що поганого в тому, що ми вчимо дітей працювати, а не байдики бити? Хочемо, щоби не пропали в житті, коли виростуть".
Двоповерховий будинок на вулиці Каштановій Мартинюки збудували ще до того, як надумали взяти на виховання чужих дітей. До того часу вже мали своїх двох синів. Хоча Анжела не любить виділяти їх з-поміж інших. Поштовхом стало нещастя, яке трапилося з нашим молодшим сином: його вдарило електричним струмом, і він ледь не помер. Ми з чоловіком тоді дали обітницю Богові: якщо Ваня виживе, візьмемо на виховання дітей-сиріт. Син залишився живим. 2004 року ми
звернулися до відділу сім’ї та молоді міської ради з проханням дозволити нам створити Будинок сімейного типу. Так все і почалося. Дітей ми брали з обласного інтернату та Будинку дитини. Зараз маємо семеро дочок і трьох синів. Хоча часто приходить старший брат нашої Ані, котрого ми теж вважаємо своїм. Всі вони називають мене мамою, а чоловіка – татом. Наші діти – дуже талановиті: Аня гарно співає, Володя добре розуміється на комп’ютері, Діана – лідер у класі, Наталочка – здібна до навчання , Василько – справжній господар, а Катруся – господиня".
"Мріємо збудувати сімейний будинок"
Анжела показує нам будинок. В одній кімнаті, де все – синього кольору, живуть хлопчики, у двох суміжних, оформлених у рожевих тонах, – дівчатка. Окрема – для батьків. Та всі дуже люблять збиратися у затишній кухні. Скрізь порядок і чистота – за цим стежать доньки. А сини з татом більше клопочуться по господарству – годують свиней, курей, сапають город. Навіть для найменшого знайшлася робота – доглядати за собакою та кішкою. Мають і деяку техніку: стару машину, мотоцикл, зібраний господарем, і три велосипеди.
Про атмосферу в родині Мартинюків свідчить лист шестикласника Володі, який він написав батькам: "Дорогі люблячі батьки! Ми вам дуже-дуже вдячні за те, що ви взяли нас. Якби не ви, то з нас не вийшли би люди. За цей час ми дуже зблизилися і повірили, що ви нам дасте те, чого в нас не було: материнську і батьківську любов. Вибачте, якщо ми робили щось не так і завдали вам болю. Ви найцінніше, що в нас є. Хочемо, щоби наша сім’я існувала ще сто років".
Як і всі батьки, Анжела з Василем хвилюються за майбутнє своїх дітей. Адже в родині вони можуть перебувати лише до 23-х років. "А потім що – викинути їх на вулицю? – ледь не плаче мама. – Адже в них немає власного житла. Тому мріємо збудувати сімейний будинок, де буде хоча б по однокімнатній квартирі для кожного. Міська влада обіцяє виділити нам земельну ділянку. Хоча навряд чи впораємося самі. Може, знайдуться добрі люди – бізнесмени чи такі, в кого немає дітей, котрі захочуть допомогти. А ми з чоловіком не пожаліємо ні сил, ні здоров’я, щоби спорудити цей будинок. Ще прагнемо дати кожній нашій дитині гарну професію, аби в подальшому працювали і забезпечували власні сім’ї".
"Та не це головне, – ніби підсумовує нашу розмову Анжела. – З кожним днем наші діти змінюються: більше сміються, менше сумують, стають дружнішими і добрішими. Про своє колишнє життя майже не згадують: воно видається їм сном. І мене це радує. Значить, ми з чоловіком робимо правильно".
