– Син і зять – обидва Сергії – доценти Київського торгово-економічного інституту та медуніверситету. Дочка Оксана і невістка – вчителі англійської мови. Внуки навчаються у вищих навчальних закладах. А якогось особливого секрету нашого тривалого шлюбу з чоловіком не маємо. Все – як у інших: любов, повага, взаєморозуміння. Хоча, на мою думку, шлюб – не для ледачих, це – нелегка щоденна праця. До того ж мені завжди цікаво з чоловіком – постійно є теми для розмов. Покійна свекруха Наталія Іванівна, бувало, дивувалася: "Ви вже стільки років разом, а весь час про щось говорите".
– Дружина – мій найкращий рецензент, – цілком серйозно каже Віктор Косяченко, відомий письменник, лауреат багатьох премій. – Їй першій я читав усі свої твори. Вона і покритикує, і підкаже. В молодості вірші присвячував своїй Валі. Пригадую, їздив на цілину збирати перший урожай у складі комсомольського загону, командиром якого, до речі, був Степан Костишин – один із ректорів університету. Коханої зі мною тоді не було. І з туги за нею я написав вірш про букет ковили, зібраний для неї. За освоєння нових земель нам вручили значки героїв-цілинників. Почепивши його на піджак та набравшись сміливості, пішов освідчуватися. Сталося це під час зустрічі Нового року.
– Ми навчалися в різних групах, але на одному курсі філологічного факультету, – пригадує Валентина Прокопівна. – Тому на лекції ходили разом. Як зараз пам’ятаю: Віктор сидів переді мною. Він оглянувся, аби про щось запитати, подивився на мене – і все.
– На студенських вечорах відпочинку Валя вчила мене танцювати вальс, – сміється Віктор Трохимович. – І навчила крутитися лише в один бік – на другий не вистачило терпіння. Відтоді й кручуся в одному напрямі – назустріч їй. Хоча за 50 років усіляке траплялося. Дружина в мене – з характером. Довгі роки була на партійній роботі. Отож керувати любила. Але наш шлюб, як кажуть на Буковині, "си вдав".
– Хоча "наліво" від мене він теж бігав, – жартує Валентина Прокопівна. – Спершу – в аспірантуру, де навчався, згодом – у товариство "Просвіта", яке очолював, і сорок років – в університет, у якому працював, до студенточок. Але завжди повертався додому. А там – гарячий борщ, свіжа сорочка, діти. Куди було йти? Хоча ми щирі: нам було добре вдвох. Від першого дня – і досі.
