Лікар Степан Гайдичук, викладач кафедри внутрішньої медицини, фізіотерапії та інфекційних хвороб медуніверситету, у 1971-1973 роках за програмою ООН працював у шпиталі Нджамени, столиці Чаду.
– Ми проходили практику у Загорську під Москвою, – розповідає Степан Федорович, тоді 26-річний аспірант московського інституту тропічної медицини. – У клініці лікувалися африканці, хворі на проказу.
Коли прийшли оглядати хворих, запитали в африканця: "Як ви себе почуваєте?" А він каже: "Вам добре тут. Надворі холодно, зайдеш у кімнату – тепло. А у нас така спека, що нікуди не сховаєшся. Кондиціонери мають тільки багаті". Після його слів ентузіазм щодо поїздки до Африки у нас різко зник.
Коли прибули у Нджамену, хлопців разом із дружинами поселили у п’ятизірковому готелі.
– Через три дні до нас перед сніданком у фойє зайшов представник ООН і каже: "Мсьє і мадам, ось ваші ключі від авто". За вікном стояли різні марки автівок. Мені випав "Фольксваген"-"жук". На цих авто ми вже їхали у посольство, де з нами провели "добру" роботу, щоби ми не продали секрети Радянського Союзу, і дали зрозуміти, що ми на "півставки шпигуни". У вічі цього ніхто не говорив, але ми мали писати рапорти про те, що де і коли робили.
Два дні писали
звіт про візит
до секретаря президента
Перед розподілом по шпиталях Чаду до радянського посольства затефонувала секретар президента, француженка, і попросила наших лікарів проконсультувати її.
– Вибрали мене та Ігоря. Ми визначили, що у неї мастопатія – ураження молочної залози. Потім вона зізналася, що такий самий діагноз їй поставили лікарі у Парижі. Мадам запросила нас на обід.
У французів прийнято обідати о 18.00. В цей час у Чаді сонце миттєво заходить, тому там немає ранку чи вечора, лише день і ніч. На прийомі почали з аперитиву, оскільки ми були вже підготовлені, то знали, що замовляти. Пані стежила за нашими манерами. Коли зайняли свої місця, представила нам "друга сім’ї", як з’ясувалося згодом, французького розвідника, який мав стежити за нашою групою, бо ми були першими з Радянського Союзу, хто потрапив до Чаду. І ця вечеря, як я пізніше зрозумів, була спеціально спланована. І ось перед нами чотири виделки, чотири ножі, "батарея" чарок і келихів. Подавали тринадцять страв. Усе минало чудово: ми впоралися із французьким рибним супом, який треба їсти виделкою і ножем, а після жирної м’ясної страви принесли посудину з водою та лимоном для вмивання рук – якби не знали, то могли й випити. Потім подали червоне вино. Мадам провокує: "Може, вам по шматочку льоду?" Ігор був сміливіший: "Мадам, хіба у вас червоне вино п’ється холодним? У нас – ні". Вона чудово вийшла із ситуації: "У Франції ми цього собі не дозволяємо. Але ми живемо на екваторі, а тут спекотно, тому можемо відійти від правил етикету". Після обіду мадам запитує: "Вас спеціально вчили таємниць французького етикету за обідом?". Ігор відповідає: "Мадам, у нас так само заведено пригощати гостей, але не у будні, а у свята". А вона: "Я маю багато друзів, які були у Радянському Союзі, і сама читала, що там користуються практично одним прибором – виделкою чи ложкою, і зрідка ножем". Після цього прийому ми два вечори писали звіт, як вони нас там "мордували".
"Хворі ховалися
від спеки під ліжка"
За розподілом Степан Гайдичук залишився у столичному госпіталі на 1100 ліжок. Одному лікареві випадало обслуговувати 150 пацієнтів.
– Коли мене знайомили із моїм відділенням, я здивувався, що хворих там практично немає. Виявилося, що всі вони поховалися під ліжка – по-перше, від спеки, а по-друге, тому, що звикли спати на підлозі. Два дні, коли було 49 градусів тепла, мені запам’яталися особливо. Собаки не могли бігати, а ми працювали. Найнижчою температура була у січні – 19 градусів тепла. Африканці мерзли, одягали светри, піджаки, а ми почувалися добре.
Якось виїхали у провінцію. Перед тим, як сонце мало "впасти", жандарми занесли наші ліжка із сіткою проти комарів у приміщення, з якого перед цим вигнали його мешканців. Лягли спати. Перед ранком я прокинувся і відчув, що моє ліжко тремтить. Чую, із ліжком, де француз, те саме. Дорогою сюди ми бачили багато левів, а у нашому помешканні дверей нема. А тут щось до мене повертається і жарко дихає в обличчя. Я не сумнівався, що то лев. Але з кого почне – з француза чи з мене? Стало неймовірно страшно. Француз теж подумав, що зайшла звірина. Минуло декілька хвилин, ми засвітили ліхтарик і побачили, що до нас зайшов осел, хотів вийти, а розвернутися не міг.
За три з половиною місяці роботи можна було купити "Волгу"
– Я за два місяці посивів від страху не тільки через звірів. Місцеві племена убивали білих, тому нам давали із собою по сім-вісім жандармів-охоронців. Бачив, як крокодил з’їв француженку. Пам’ятаю, за два роки мого перебування було три такі нещасні випадки – з француженкою та двома неграми. Мій товариш, який мав житло поблизу савани, через змій боявся вночі ходити до туалету. Стіни в будинках – із дірочками для кондиціонування, і через ці дірки заповзали змії. Він навіть якось ступив на одну. Аби убезпечитися від змій, біля резиденції посольства тримали мангустів.
Коли я повертався на батьківщину, мене агітували не їхати до Радянського Союзу. Пропонували житло і роботу у Франції, Італії чи будь-якій іншій країні Європи. Мій товариш болгарин, казав, що я буду мільйонером у Каледонії (острів у Тихому Океані біля Австралії – ред. ), бо там лікарі дуже добре заробляють. За три з половиною місяці роботи лікарем місії ООН можна було купити "Волгу". Згодом болгарин зізнався: "Стефане, як я тобі заздрю. Ти повертаєшся додому. Мені так хочеться поїхати до Болгарії. Але тільки я туди ступлю, мене посадять, тому що я "зрадив свою батьківщину".
