Є в університеті викладачі, яких студенти бояться. А є такі, яких бояться і люблять, до яких належить професор, завідувач кафедри германського, загального і порівняльного мовознавства Віктор Левицький."Компетентний деспот" – так класифікували свого улюбленого викладача студенти під час соціологічного опитування. Блискучий науковець, Людина року 1996-1997 (Кембридж), справжній інтелігент...
Другого квітня Віктор Васильович святкуватиме своє 70-річчя. "Початок зими" – філософськи посміхається він. І продовжує щороку писати одну, а то й дві книги.
"Я був компетентним деспотом"
– Про вашу порядність і вимогливість ходять легенди. Кажуть, отримати у вас п’ятірку – гонор на все життя. Студенти боялися вас?
– Гадаю, що так – як екзаменатора. Я і штучно підтримував це, казав: "Якщо ви отримаєте п’ятірку – вам це на все життя, будете казати: "Це ж у Левицького я отримав її!"
Коли я був деканом, розробив систему: умовно усіх викладачів поділив на чотири категорії – компетентний (знає предмет, вміє викладати його), некомпетентний (сам не знає і викладати не вміє), ліберали (трійку завжди отримаєте), деспоти (придирається). Отож отримуємо категорії: компетентний ліберал, компетентний деспот, некомпетентний ліберал і некомпетентний деспот. Студенти складали список, який очолювали ті, хто їм подобався найбільше. З’ясувалося, що очолював список компетентний ліберал – ось таким був Толя Добрянський. На другому місці був компетентний деспот. Ось я був компетентним деспотом…
– 1997 року Міжнародний біографічний центр (Кембридж) назвав вас Людиною року…
– Я не дуже це афішую. Отримав відповідний документ і медаль. Не вважаю це такою великою заслугою, бо мені невідомі критерії, за якими вони здійснюють вибір. Мені надіслали супроводжуючий лист із пишними, гарними словами – я так розумію, що вони всім такі листи пишуть. Тоді то було незвично, нове, тепер я спокійніше до цього ставлюся.
– Розповідають, ви не були помічені в ідеологічних зв’язках з партіями…
– Я був секретарем комсомольського бюро факультету, але з часом зрозумів, що це бюрократична робота. Після закінчення університету мені запропонували роботу в обкомі комсомолу. Я відмовився. І у партію не вступав, мотивуючи, що "не созрел". Нарешті захистив докторську, став завідувачем кафедрою. А тоді місць у КПРС для інтелігенції було небагато – дефіцит. Мене викликають і урочисто оголошують: "Після довгих клопотань партком нарешті отримав два місця для двох молодих докторів наук". Я заповнив анкету і вступив у партію. Але коли з партії почали тікати – не став цього робити. Вважав, що це дуже негарно. Автоматично, коли партія припинила існувати, я припинив існувати як комуніст. З того часу більше в жодні партії не вступав.
Сказати тепер, що тоді не погоджувався чи був дисидентом, було би нещиро. Я не поділяв багато методів, стилю керівництва, просто робив так, як вважав за потрібне. На щастя, ректором університету був Червінський – фронтовик, який дозволяв це робити, і ми це відчували. Він сам за це постраждав. Його звинуватили у тому, що він не приділяв уваги виховній роботі, тому в університеті траплялися випадки прояву націоналізму, ідеологічні помилки.
Студентка написала скаргу в "Известия"
– Після закінчення аспірантури в Москві ви повернулися у провінційний, як то вважали у СРСР, університет…
– У мене були пропозиції перебратися до Києва. Знову ж таки Червінський причетний до того, що я цього не зробив. Наприкінці 70-х початку 80-х мені запропонували посаду в Києві. Заповнив анкету. Згодом мені зателефонували: начальник відділу кадрів, генерал сказав, що "не слід засмічувати Академію Наук людьми з такою біографією". Мама у мене сиділа у в’язниці, батько був виключений з партії… За рік той генерал помер і Юрій Жлуктенко (видатний вчений-філолог, – ред.) знову почав кампанію, щоби мене взяли. Мене викликали: "Ми вам дозволяємо, але не можемо сказати вашому ректору, що ми йому наказуємо відпустити вас". Ректор Червінський був дуже розумною людиною і сказав: "Доки мені ЦК не накаже – не відпущу". Я залишився тут і за рік він мене зробив деканом факультету іноземних мов – як компенсацію. Хоча я ніколи не прагнув до посади, щиро. Мені цікаво було займатися своєю справою.
– Не шкодували?
– Безумовно, щодо кар’єрного росту, там більше перспектив. Але не шкодую. Врешті-решт, живучи в Чернівцях, друкуюся в основних профільних журналах Нідерландів, Німеччини, США... Це предмет внутрішньої гордості.
– Пригадайте смішні випадки з вашого 11-річного перебування на посаді декана…
– Мене зобов’язали відвідувати вечірній інститут марксизму-ленінізму. Була на кафедрі філософії одна доцент, читала курс, я не відвідував, вона не поставила залік. "Забудьте, що ви – завідувач кафедри, ви – молодий комуніст", – сказала. За декілька років її донька вступила до нас на факультет. Дочка була не дуже підготована, але у мене було правило: ми нічим не можемо віддячити нашим викладачам, окрім того, щоби діти хоча би вчилися. Але вступити – одна справа, а далі оцінки – об’єктивні.
За декілька місяців прийшла ця дівчинка: "Я вчилася у Ленінграді, українську не вчила, дозвольте не відвідувати заняття з української мови". Я кажу: "Є навчальний план – його слід виконувати". Згодом мене викликають у ректорат: "У газету "Известия" надіслано лист про декана факультету, який не звільняє від вивчення української мови". Пишіть пояснення. Я зателефонував її мамі: "Ми пішли назустріч, вона вступила, а тепер…" Та у сльози: " Вибачте, я їй казала не писати, а вона написала у три газети одночасно". Я її звільнив від вивчення української …
Минуло 5 років, і вже 1991 рік… Тоді я її зустрічаю в деканаті: "У вас складена українська мова і література? Ні! Йдіть домовляйтеся з викладачами, доки я декан – складайте". Дуже показовий випадок – як буває у житті…
Мені було байдуже, чиї діти і хто за ними стоїть – через це мав неприємності. Якби я тримався за місце, повинен був би виконувати прохання… Був такий Плужніков, викликає: набирається волейбольна команда, до вас прийдуть три волейболісти. Я відповідаю: "Якщо знають – будь ласка, а ні – такі мені не потрібні". Давайте на геофак. Кричав він на мене, сварив – я не поступився.
"Міг накричати
на проректора, на лаборанта – ніколи"
– У більшості серйозні науковці асоціюються із такими занудами… Ви нудні?
– Безумовно, я захоплений своєю працею, у мене мало інших інтересів, на жаль. Був молодим – любив виїжджати на природу. А щоб я захоплювався чимось іншим – машинами чи ресторанами – такого не було. Люблю ліпити вареники з сиром, картоплею, влітку займаюся консервацією. Я закриваю огірки, помідори без оцту. Дружина жартує: "Якби ми жили у США, ти відкрив би крамничку фірмових консервацій".
– У науковців дискусії відбуваються цивілізовано чи подібно до наших депутатів…
– Ми у порівнянні з політиками – дитячий світ. Є, безумовно, дискусії, інколи комусь не подобається, що у мене вже 40 кандидатів наук, а у когось у Києві лише 10… Такі пані… Інколи відчувається. До цього слід ставитися з гумором. В усякому разі ми не дозволяємо таких випадів, як політики.
– Що для науковця є невдачею?
– Надіслав статтю, а тобі відмовили. Але надіслав в інший журнал – там прийняли. Я зараз хочу трохи написати спогади про це. Було, надсилаю у відомий московський журнал статтю – нищівна рецензія. Згодом подаю її в інший журнал – і рецензент пише, що це найкраще, що він читав досі. Ту саму статтю!
– Про вас кажуть, що ви надзвичайно порядна, бездоганна в усьому людина, а шкідливі звички у вас є? Що у вас є поганого?
– Я не палю і не п’ю – цих двох шкідливих звичок немає. Звичайно, ідеальних людей немає. Я, наприклад, вибухова людина, можу скипіти. Я можу накричати на проректора, який щось мені сказав, але на лаборанта – ніколи. У нас були такі сутички з Ляховичем. Кричали ми не один раз. Якось він вибухнув і кричить: "Ти розвів на факультеті націоналізм!" Я йому: "Який націоналізм?" Він: "Ти переслідуєш дітей радянських і партійних працівників! Ось у тебе вчилася дівчинка, ти її вигнав – вона зараз на філфаці відмінниця, вигнав іншу – також відмінниця, родичку начальника міліції – вона тепер у Житомирі відмінниця". Я кажу – так. Але у мене вчилася Євдокименко – відмінниця, Косяченко – також, вчиться такий – також. Кого я переслідую?
Тоді він засміявся – ну добре.
– 70 років – що це за вік? Про що мріється, чого хочеться, що дратує…
– 70 – це вже початок зими: не те здоров’я, не такий рухливий. Звичайно, молодим бути краще. У творчому плані – навпаки: сплеск, останніми роками щороку мінімум по книжці видаю, а то й дві. Сили є, час є.
А особливих мрій немає.
– Щоби не заважали працювати?
– … (посміхається, – ред.)
