– Як то добре, що є друзі і музика, якби не музика, не знаю, що б я робив. Минулого року у дворі організував вечори української музики, щоправда не всім це сподобалося, – зауважує Петро Олексійович.
Родом Петро Савчук з Тернопільщини. Любов до музики йому прищепила мама, коли водила його до церкви. Згодом в школі почав грати на гармоніці та в духовому оркестрі.
– Якось ми мали виступати, а вчитель мав їхати до Києва здавати екзамени і залишив мене дирегувати 30 гармоністами, – розповідає 64-річний музикант. – Я дуже переживав, але впорався, і тоді остаточно зрозумів, що повинен пов’язати своє життя з музикою.
Закінчив Хустське культурно-освітнє училище по класу кларнета, після служби в армії працював у Закарпатті. Там доля звела його з дружиною Вірою Василівною.
– У ті часи важко було прожити на зарплату культпрацівника, і я 1969 року переїхав до Чернівців, – каже Петро. – Вдень працював, а вечорами та вихідними підробляв грою на хрестинах, весіллях, згодом опанував гру на саксофоні.
– 24 вересня 2001 року заліз на горіха біля будинку в дворі. Запаморочилось у голові, отримав мікроінсульт, – каже Петро Олексійович. – Добре, що біля будинку, а якби на Говерлі? Наслідки були тяжкі: розірвало спинний мозок, хребет був травмований. Операцію робили з 9.30 до 15.00. Після операції заспівав пісню "Ах, судьба, ты судьба", лише через два місяці вперше сів… З 2002 року взяв в руки баян, саксофон, самотужки знайшов інвалідний візок. Рятувала і рятує музика.
За сприяння управління соцзахисту ОДА Петро Савчук грав в Зарожанах, Кіцмані на спортивних святах. Самотужки з сином Владиславом їздили з концертом до Брусниці в санаторій, де мали неабиякий успіх. У Петра Олексійовича вся родина музична. Владислав грає на ударних інструментах, дочка Світлана – викладач музики, онук Богдан відвідує другий клас музичної школи по класу фортепіано.
– У кожній пісні має бути думка, мелодія і слова повинні вчити добру, – каже Петро. – У мене в репертуарі українські пісні, хоча я не відкидаю й російські, але на першому місці мають бути українські, бо це дух нашого народу, наших предків.
Петро показує стоси записників, нот. Це пісні Назарія Яремчука, Іво Бобула, Івана Мацялка, Степана Сабадаша, Левка Дутківського та інших.
– Багато пісень записую з передачі радіо "Культура". Добре було б, щоби відновили мовлення на другому українському радіоканалі, бо минулого року припинили транслювати "Промінь" , а там стільки цікавого, – розповідає Петро. – Особливо люблю пісні січових стрільців, вояків УПА, у мене їх до сотні. Тепер домінує російська естрада, але де ж наша, хто буде передавати нашим нащадкам наші культурно-історичні надбання?
За допомогою свого друга Григорія Мельничука Петро Олексійович придбав собі саксофон-альт, на якому тепер грає.
Насамкінець нашої зустрічі Петро Савчук заспівав кілька пісень, від яких защеміло серце і відчувалися тепло, щирість, любов до України, до життя.
