Він любить свій університет, студенти люблять свого ректора – ось і вся формула щастя. Степан Мельничук майже три роки обіймає справді культову для Буковини посаду ректора Чернівецького національного університету. Від попередників він відрізняється незвичною для професури простотою у спілкуванні, живою мовою та чисто буковинським гумором, у чому переконалися журналісти "МБ" напередодні 60-річчя свіжоспеченого лауреата Державної премії України.Не думав, що буду ректором
– Степане Васильовичу, ви народилися на Василя. Чому ви не Василь?
– Як мама розповідає, я народився не 14-го, а 10-го, а це ближче до Степана. Але доки батько зібрався піти до сільської ради, було вже 14-те. Той, хто записував, напевно, добре перед тим посвяткував і записав мене 14-го. Як наслідок, я юридично на кілька днів молодший, ніж справді.
– Який треба пройти шлях, щоби стати ректором?
– У кожного свій шлях. Я не думав, що стану ректором. Працював на совість, і все. Я робив те, що мав робити за своїми обов’язками. Був аспірантом, працював над дисертацією, викладав, працював на кафедрі теоретичної фізики, читав багато різних курсів.
– Розкажіть, що в цій роботі цікавого?
– Цікава ця робота тим, що дає можливості впливати на навчальний та науковий процес в університеті. Наприклад, кілька років тому в розмові з мером Миколою Федоруком прозвучала думка, що в місті та області є проблема будівельників та архітекторів. Таких фахівців в Чернівцях давно не готують, а заманити їх до нас із Києва чи Львова майже нереально. Відтоді розпочали роботу, щоби відкрити в університеті факультет архітектури і будівництва. Зараз ми вже близькі до цього, залишається отримати рішення державної акредитаційної комісії і ліцензію. Цього року, гадаю, ми вже одну-дві групи наберемо. Друге. У Вижниці є коледж декоративно-прикладного образотворчого мистецтва. Разом із директором коледжу Дмитром Онуфрійовичем Козубовським і тодішнім ректором Миколою Васильовичем Ткачем ми дійшли висновку, що там варто зробити факультет нашого університету . Коледж дає середню спеціальну освіту, і люди в пошуках вищої освіти, їдуть кудись за межі області і в силу життєвих обставин там залишаються. Тому ми відкрили на базі того коледжу факультет. Як на мене, це дуже добра справа, до якої я безпосередньо причетний, і мені це дуже приємно.
– А що неприємно?
– Неприємно те, що практично неможливо займатися наукою. Я за фахом фізик-теоретик. Заняття цією наукою вимагає повної віддачі, заглиблення в матеріал, там похапцем нічого не зробиш. Звичайно, я можу зараз якісь методичні речі робити, але не більше того. Серйозної роботи в науці в моєму випадку робити не вдається. Оце прикро.
Ресторанам у студмістечку – не місце
– Цей ректорський кабінет бачило дуже багато прохачів. Були якісь випадки, що вам запам’яталися?
– Було. На території студентського містечка були три ресторани. І я, і мої колеги вважали, що їм там не місце. На території студентського містечка мають бути спортивні майданчики, зали, їдальні чи кафе і аж ніяк не ресторани загальноміського користування, тим більше, що ресторанів у місті стільки… Ми їх звідти попросили. Вони почали впиратися. По-різному. Наприклад, за той ресторан, що був біля кафедри фізкультури, доводили, що він дуже потрібен, що кафедра фізкультури без нього не може бути, принесли список із підписами тих, хто за це дуже слізно просить… До речі, зараз завершуємо ремонт в тому приміщенні і там буде ще один спортивний зал. Власник другого закладу довго шукав виходи та важелі впливу. Телефонували з високих кабінетів, просили не чіпати, бо це дуже хороший хлопець… Хлопець він, може, і хороший, але його бізнес – то його проблема, а наше завдання – забезпечити нормальні умови для роботи і проживання студентів університету. З великими зусиллями його звідти вивели і там зараз приміщення для занять. Зараз на черзі третій заклад. Оце вже майже рік триває судовий процес навколо ресторану "Хілтон", який також звідти повинен забратися, як того вимагають не тільки інструктивні матеріали Міністерства освіти і науки, а й здоровий глузд.
Бувало, що в цьому кабінеті плакали батьки, які доводили, що в них чудова дитина, а її чомусь виключають із університету. Я терпеливо все слухаю, потім прошу висловитися декана і намагаюсь розібратись об’єктивно. Як правило, в 99 випадках зі 100 правий декан.
Минулого року один хлопець привітав маму з 8 Березня. Та розчулилася, передала йому сумку з харчами, яку в Чернівці доставив сусід. Той приходить у гуртожиток, а йому кажуть: "Та його вже півроку, як виключили". Сім’я була дуже здивована.
– Нещодавно ви отримали найвищу національну нагороду – Державну премію України. Розкажіть, як це сталося?
– Тематика розроблялася колективом людей: один киянин, вісім харків’ян і я. Є певні успішні результати цієї роботи. І за сукупність результатів дали премію. Зі мною було так. Мені зателефонував директор інституту з Харкова і сказав, що вони знають мої теоретичні праці щодо дослідження властивостей певного класу напівпровідникових матеріалів, вони вирощували ці матеріали, мають низку розробок, під час яких використовували мої розрахунки. Тепер хочуть подавати на Державну премію і просять увійти до їх компанії, щоби був замкнений колектив – від теорії до впровадження розробок. Я, навіть при своїй скромності, не зміг відмовитися від такої пропозиції... Як наслідок, наша робота отримала Державну премію України в галузі науки і техніки.
– Як людям, далеким від науки, можна пояснити суть вашої роботи?
– Це стосується напівпровідників групи А2В6, на основі яких розробляються різні прилади: від томографів, що сканують кору головного мозку, до тих, що стоять на митницях та аеропортах, датчики гамма-випромінювання та багато іншого.
– Вже знаєте, на що витратите ці гроші?
– У кінці січня чи на початку лютого буде вручення премії Президентом. Як розказують колеги, які отримали таку саму премію минулого року: "Ну, доклали трохи і гарно відсвяткували..." Це не такі великі гроші і важливі не вони, а оцінка праці. Мені просто було дуже приємно.
"Я тієї ночі вже
не спав"
– Назвіть три найбільші проблеми вищої освіти в Україні.
– Перша – спричинена проблемою середньої школи. Випускники, на жаль, сьогодні гірші, ніж були ще недавно. У школах ліквідували обов’язкові іспити з математики і фізики. Казали, що це робиться для гуманізації суспільства. А це не гуманізація, а, я би сказав, щось на рівні державного злочину. Розумієте, фізика і математика забезпечують певний рівень розвитку науки та інженерії в суспільстві. Зараз вони занедбані.
Друга проблема – це наявність маси вищих навчальних закладів. Не може бути вузом установа, в якій немає науки, а викладачі не займаються науковою роботою. Шкода, що цього багато хто не розуміє.
Третя – це те, що в суспільстві освіта і наука вважаються галуззю народного господарства поряд із харчовою, взуттєвою промисловістю тощо. А це не галузь, це щось набагато вище, що забезпечує всі галузі, сфера, яка забезпечує державну безпеку, рівень розвитку суспільства… Доки у владних кабінетах не зрозуміють, що освіта – це компонент державної безпеки на рівні обороноздатності, доти ми будемо так мучитися.
– Ректор ЧНУ – це не тільки науковець і адміністратор, але ще й господарник. Можете пригадати ситуацію, через яку не могли кілька ночей заснути?
– Можу. У нас за багато років у лабораторіях назбиралося 5 тонн хімікатів, у тому числі і… 2 кілограми ціанистого калію! Коли я якось усвідомив, що він у нас зберігається, і не дай Боже, щось станеться – замкне проводка, вдарить грім, пацани якісь підпалять – і той ціанистий калій з димом піде по місту… Я тієї ночі вже не спав. Довго шукали, як його позбутися, як перевезти, але, врешті-решт, віддали на утилізацію до спеціалізованої установи.
– Читачі не пробачать, якщо ми не поцікавимося сімейним станом ректора…
– У сім’ї все добре. У мене двоє дітей від першого шлюбу. Сьогодні вони живуть і працюють у Сполучених Штатах. Син фізик, захистив докторську, працює за фахом в Національній Лабораторії Сполучених Штатів імені Енріко Фермі. Донька вчилася на нашому факультеті іноземних мов, а далі приїхали американські волонтери з Корпусу миру. І якось один з них мені заявляє: "Я додому без Галі не поїду". І все.
– Ви найуспішніший уродженець Топорівців. Що вам кажуть у селі, коли ви туди навідуєтеся?
– На жаль, я не так часто туди навідуюся. Зрідка до мами, до сестри і тому мало кого бачу. Минулого року в нас була зустріч випускників, 40 років як школу закінчили. Ну, що казали? "Молодець", – казали. Хоча в нашому класі багато хто отримав вищу освіту. Один однокласник керує будівельною організацією, інший – завуч у школі, є співробітники сільськогосподарської дослідної станції, інституту термоелектрики, одна в аптеці в Чернівцях. Одна дівчинка стала лікарем. (Сміється). Тобто, була дівчинка, коли я був хлопчиком.
– Але мама, напевно, вже вас не сварить?
– Вона старша за мене усього на 17 років, тому, коли вона мене в дитинстві сварила, я їй казав: "Нема чого сваритись, ви не набагато від мене старші" (сміється).
– Яка у вас мрія як у ректора та Степана Мельничука?
– На сьогодні воно якось не розділяється. Університет має бути серед найкращих в Україні. Зрозуміло, що хочеться, щоби і рідні були здорові, і мама...
У мене є блакитна мрія: обгородити гуртожитки, поставити на в’їздах шлагбауми, зробити котельню, завести в гуртожитки швидкісний Інтернет. А ще здійснити реставрацію дахів усіх корпусів Резиденції. 99% робіт по шостому корпусу і церкві вже зроблено, тепер треба зробити у четвертому та п’ятому корпусах. А ще... і т.д. Треба працювати…
