– Коли я влаштувалася ученицею, станція розташовувалася над магазином "Марічка", – пригадує Зара МИТРОФАНОВА. – Це було невеличке приміщення, де стояло лише три комутатори й одна переговорна кабінка. Нас працювало тільки троє, а людей приходило багато, бо телефонів не було майже ні в кого, крім начальства. Найважчими були нічні зміни, коли хотілося спати. Нам доводили план – обслужити 130 абонентів за шість годин. А прямого зв’язку тоді не було з багатьма містами, ми користувалися лише трьома транзитними станціями – у Москві, Ленінграді та Києві. Абонентам доводилося чекати досить довго, доки нам вдавалося їх з’єднати. Робота була надзвичайно напруженою і нервовою. Відвідувачі, котрим набридало чекати, обурювалися, просили книгу скарг. Але я вміла їх заспокоїти. Телефонні розмови тоді були досить дешевими: одна хвилина з Києвом коштувала 15 копійок, із Москвою – 20, із Ленінградом – 25. І обмежень у часі не було.На той час Зара була досить відомою особою в місті. На вулиці перехожі привітно усміхалися. Навіть перший секретар обкому партії, котрий ходив тоді пішки та без охорони, кланявся Зарі при зустрічі. А вона і справді була найкращою. Її бригада стала переможцем всесоюзного соціалістичного змагання на честь XXV з’їзду КПРС, за що отримала вимпел і 600 карбованців премії. Але телефон кращій телефоністці встановили лише у 70-х роках.
У Чернівці Зару разом із мамою у 1944-му привіз брат, що працював тут головним інженером на залізниці.
– Ми приїхали із Владикавказа, де наша сім’я жила до того часу, – розповідає жінка. – На війні під час бомбардування загинув батько. Його називали другим Шаляпіним, бо він мав дуже гарний голос. І навіть запрошували співати у Большой театр. У мене теж був нахил до музики, але вчитися не було як – потрібно було заробляти на життя. Тому я і пішла працювати на телефонну станцію. Та все життя ходила на всі вистави до театру та на концерти – до філармонії та Будинку офіцерів, куди мене пропускали безкоштовно. Пам’ятаю виступи Сіді Таль, з якою, до речі, ми жили в одному будинку. Побувала я на концерті Любові Орлової, Льва Лещенка, виставах театру ім. Вахтангова.
У Чернівцях Зара Митрофанова прожила 63 роки. Вона пам’ятає, як виглядали вони у повоєнні часи. "Це було золоте місто – чисте, гарне , – каже, зітхаючи. – Час був тяжкий, голодний, але люди – культурні, інтелігентні. На вулиці віталися одне з одним навіть незнайомці. Ніхто нікого не ділив на національності, не ображав. Я – осетинка, але ніколи не почувалася чужою в цьому місті. І мої найкращі подруги були українками".
