Із Дмитром Ливицьким ми зустрілися на Петрівському ярмарку, де він продавав унікальні народні музичні інструменти, виготовлені власноруч. Різні сопілки, денцівки, най, кавал, дримбу.
– Музичної освіти не маю, лише закінчив середню школу, – розповів майстер. – Але вже з восьми років брали мене грати на весілля, проводи в армію, танці в клубі, різні фестивалі. Народився я у знаменитому Космачі на Івано-Франківщині, яке славиться у всьому світі своїми народними промислами. Тут цілими родинами пишуть писанки, навіть на страусових яйцях. А навчився я грати у відомого сільського скрипаля. Спершу – на фрілці, що схожа на флейту, а згодом на інших народних музичних інструментах – сопілці, теленці, денцівці, дримбі, кавалі, флоярі, наї, трембіті, дідику, звук якого схожий на гобой чи англійський ріжок, навіть на гуцульських рогах і бугаї. А потім мені стало цікаво, як їх виготовляють. Потихеньку і цьому навчився. Відтоді музичні інструменти роблю не лише для себе, а й для інших. Їх можна почути в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Швеції, Франції, Німеччині та багатьох країнах.
Після закінчення школи Дмитро за конкурсом потрапив до відомого державного Гуцульського ансамблю, що в Івано-Франківську. Довелося йому грати і в ансамблі "Верховина", що в Дрогобичі Львівської області, і в прославленому Закарпатському хорі, що в Ужгороді. Об’їздили з концертами весь Радянський Союз, навіть на Камчатці побували. Гастролювали і за кордоном – у Польщі, Румунії, Австрії. А 1968-го приїхав музикант у Чернівці, де шість років працював у державному Буковинському Заслуженому ансамблі пісні і танцю.
Коли Дмитро Васильович вийшов на пенсію, почав допомагати аматорським колективам, зокрема ансамблю "Трембіта" медичного університету, створив народні колективи в училищах №№ 5 і 8. До того ж керує ансамблем троїстих музик "Буковинські наспіви", що діє при Центральному палаці культури. Та головне його захоплення – народні музичні інструменти.
– Виготовляю їх із різних дерев – горіха, акації, бука, калини, бузини, та найчастіше – з бамбука, який легкий і прекрасно звучить – розповідає майстер. – Аби зробити добрий інструмент, потрібно затратити щонайменше місяць-півтора. Біля одного звука інколи доводиться сидіти і півдня, щоби дерево заспівало. Кожен інструмент має свої секрети і примхи. Верстата у мене немає, все роблю власноруч з допомогою простих інструментів. Лак теж варю сам із соснової смоли. Він, правда, досить довго сохне – майже тиждень, зате потім вже служить вічно. І випалюю та художньо оформляю інструменти теж самостійно. На деяких ставлю власне клеймо. Два набори моїх інструментів можна побачити у чернівецькому краєзнавчому музеї. Навіть маловідомі най та бугай. І хоча музика не принесла мені багатства – лише задоволення, – не шкодую, що присвятив їй все своє життя.
Бідкається Дмитро Ливицький, що занепадає в Україні, і зокрема на Буковині, народна музична культура.
– Колись у моєму селі всі жінки і дівчата грали на вечорницях на теленках і дримбах, – пригадує майстер. – А косарі, йдучи на толоку, брали із собою сопілки. Бувало, як заграють під час перепочинку 15-20 осіб, як заспівають – душа радіє. Зараз ви цього вже не почуєте і не побачите. І це велика трагедія, яка не дає мені спокою. Потрібно якнайшвидше відроджувати музичні традиції, починаючи зі школи, можливо, навіть із дитячого садка. Наші сусіди – поляки, румуни, болгари – вже давно почали повертатися до народності – і в пісні, і в музиці. А в нас ніхто нічого не робить. Таким чином втрачаємо те головне, без чого немає народу. І це мені болить.