Дмитро Ливицький мріє, щоби жінки знову грали на дримбах
Із Дмитром Ливицьким ми зустрілися на Петрівському ярмарку, де він продавав унікальні народні музичні інструменти, виготовлені власноруч. Різні сопілки, денцівки, най, кавал, дримбу.
– Музичної освіти не маю, лише закінчив середню школу, – розповів майстер. – Але вже з восьми років брали мене грати на весілля, проводи в армію, танці в клубі, різні фестивалі. Народився я у знаменитому Космачі на Івано-Франківщині, яке славиться у всьому світі своїми народними промислами. Тут цілими родинами пишуть писанки, навіть на страусових яйцях. А навчився я грати у відомого сільського скрипаля. Спершу – на фрілці, що схожа на флейту, а згодом на інших народних музичних інструментах – сопілці, теленці, денцівці, дримбі, кавалі, флоярі, наї, трембіті, дідику, звук якого схожий на гобой чи англійський ріжок, навіть на гуцульських рогах і бугаї. А потім мені стало цікаво, як їх виготовляють. Потихеньку і цьому навчився. Відтоді музичні інструменти роблю не лише для себе, а й для інших. Їх можна почути в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Швеції, Франції, Німеччині та багатьох країнах.
Після закінчення школи Дмитро за конкурсом потрапив до відомого державного Гуцульського ансамблю, що в Івано-Франківську. Довелося йому грати і в ансамблі "Верховина", що в Дрогобичі Львівської області, і в прославленому Закарпатському хорі, що в Ужгороді. Об’їздили з концертами весь Радянський Союз, навіть на Камчатці побували. Гастролювали і за кордоном – у Польщі, Румунії, Австрії. А 1968-го приїхав музикант у Чернівці, де шість років працював у державному Буковинському Заслуженому ансамблі пісні і танцю.
Коли Дмитро Васильович вийшов на пенсію, почав допомагати аматорським колективам, зокрема ансамблю "Трембіта" медичного університету, створив народні колективи в училищах №№ 5 і 8. До того ж керує ансамблем троїстих музик "Буковинські наспіви", що діє при Центральному палаці культури. Та головне його захоплення – народні музичні інструменти.
– Виготовляю їх із різних дерев – горіха, акації, бука, калини, бузини, та найчастіше – з бамбука, який легкий і прекрасно звучить – розповідає майстер. – Аби зробити добрий інструмент, потрібно затратити щонайменше місяць-півтора. Біля одного звука інколи доводиться сидіти і півдня, щоби дерево заспівало. Кожен інструмент має свої секрети і примхи. Верстата у мене немає, все роблю власноруч з допомогою простих інструментів. Лак теж варю сам із соснової смоли. Він, правда, досить довго сохне – майже тиждень, зате потім вже служить вічно. І випалюю та художньо оформляю інструменти теж самостійно. На деяких ставлю власне клеймо. Два набори моїх інструментів можна побачити у чернівецькому краєзнавчому музеї. Навіть маловідомі най та бугай. І хоча музика не принесла мені багатства – лише задоволення, – не шкодую, що присвятив їй все своє життя.
Бідкається Дмитро Ливицький, що занепадає в Україні, і зокрема на Буковині, народна музична культура.
– Колись у моєму селі всі жінки і дівчата грали на вечорницях на теленках і дримбах, – пригадує майстер. – А косарі, йдучи на толоку, брали із собою сопілки. Бувало, як заграють під час перепочинку 15-20 осіб, як заспівають – душа радіє. Зараз ви цього вже не почуєте і не побачите. І це велика трагедія, яка не дає мені спокою. Потрібно якнайшвидше відроджувати музичні традиції, починаючи зі школи, можливо, навіть із дитячого садка. Наші сусіди – поляки, румуни, болгари – вже давно почали повертатися до народності – і в пісні, і в музиці. А в нас ніхто нічого не робить. Таким чином втрачаємо те головне, без чого немає народу. І це мені болить.
– Музичної освіти не маю, лише закінчив середню школу, – розповів майстер. – Але вже з восьми років брали мене грати на весілля, проводи в армію, танці в клубі, різні фестивалі. Народився я у знаменитому Космачі на Івано-Франківщині, яке славиться у всьому світі своїми народними промислами. Тут цілими родинами пишуть писанки, навіть на страусових яйцях. А навчився я грати у відомого сільського скрипаля. Спершу – на фрілці, що схожа на флейту, а згодом на інших народних музичних інструментах – сопілці, теленці, денцівці, дримбі, кавалі, флоярі, наї, трембіті, дідику, звук якого схожий на гобой чи англійський ріжок, навіть на гуцульських рогах і бугаї. А потім мені стало цікаво, як їх виготовляють. Потихеньку і цьому навчився. Відтоді музичні інструменти роблю не лише для себе, а й для інших. Їх можна почути в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Швеції, Франції, Німеччині та багатьох країнах.
Після закінчення школи Дмитро за конкурсом потрапив до відомого державного Гуцульського ансамблю, що в Івано-Франківську. Довелося йому грати і в ансамблі "Верховина", що в Дрогобичі Львівської області, і в прославленому Закарпатському хорі, що в Ужгороді. Об’їздили з концертами весь Радянський Союз, навіть на Камчатці побували. Гастролювали і за кордоном – у Польщі, Румунії, Австрії. А 1968-го приїхав музикант у Чернівці, де шість років працював у державному Буковинському Заслуженому ансамблі пісні і танцю.
Коли Дмитро Васильович вийшов на пенсію, почав допомагати аматорським колективам, зокрема ансамблю "Трембіта" медичного університету, створив народні колективи в училищах №№ 5 і 8. До того ж керує ансамблем троїстих музик "Буковинські наспіви", що діє при Центральному палаці культури. Та головне його захоплення – народні музичні інструменти.
– Виготовляю їх із різних дерев – горіха, акації, бука, калини, бузини, та найчастіше – з бамбука, який легкий і прекрасно звучить – розповідає майстер. – Аби зробити добрий інструмент, потрібно затратити щонайменше місяць-півтора. Біля одного звука інколи доводиться сидіти і півдня, щоби дерево заспівало. Кожен інструмент має свої секрети і примхи. Верстата у мене немає, все роблю власноруч з допомогою простих інструментів. Лак теж варю сам із соснової смоли. Він, правда, досить довго сохне – майже тиждень, зате потім вже служить вічно. І випалюю та художньо оформляю інструменти теж самостійно. На деяких ставлю власне клеймо. Два набори моїх інструментів можна побачити у чернівецькому краєзнавчому музеї. Навіть маловідомі най та бугай. І хоча музика не принесла мені багатства – лише задоволення, – не шкодую, що присвятив їй все своє життя.
Бідкається Дмитро Ливицький, що занепадає в Україні, і зокрема на Буковині, народна музична культура.
– Колись у моєму селі всі жінки і дівчата грали на вечорницях на теленках і дримбах, – пригадує майстер. – А косарі, йдучи на толоку, брали із собою сопілки. Бувало, як заграють під час перепочинку 15-20 осіб, як заспівають – душа радіє. Зараз ви цього вже не почуєте і не побачите. І це велика трагедія, яка не дає мені спокою. Потрібно якнайшвидше відроджувати музичні традиції, починаючи зі школи, можливо, навіть із дитячого садка. Наші сусіди – поляки, румуни, болгари – вже давно почали повертатися до народності – і в пісні, і в музиці. А в нас ніхто нічого не робить. Таким чином втрачаємо те головне, без чого немає народу. І це мені болить.
Повернутися назад