Вісімдесятилітній Юліан Бойко-Петрущак з Луківців Вижницького району живе самітником на околиці села. Чоловік досі не провів до своєї хати електрики і користується каганцем для освітлення, пояснюючи односельчанам, що "струм – від комуністів". Додає таємничості ще й те, що Юльцьо, як називають його у селі, стверджує, що може за допомогою трав вилікувати будь-яку хворобу, включно із "клятим сифілісом".
"Комуністів не лікую"
– А ви, часом, не комуністка? – підозріло запитує Юліан Амбросійович кореспондента "МБ", неохоче погоджуючись на прохання сільського голови поговорити з журналістами. – Бо з комуністами я не розмовляю і не лікую їх.
Образу на радянську владу Юліан Амбросійович носить у серці вже понад 60 років – після 13-річного заслання на золоті копальні Магадана.
– Я сирота, з самого дитинства наймався до людей на сільськогосподарські роботи, – пригадує він. – А тут прийшли комуністи – залапали усе, й уже ніхто нікого не наймав, бо не було чим платити. Я дізнався про те, що набирають молодь на роботу до Німеччини, й поїхав до Вижниці на збірний пункт. Там вже зібралося декілька сотень таких самих хлопців з району.
Та замість робіт ми потрапили до Сербії. Завели нас у лазню, відібрали брудний домашній одяг, а коли ми вийшли, на нас чекало новісіньке італійське трофейне вбрання. З’ясувалося, що то було військо, яке боролося за вільну Україну. У Сербії тоді було багато червоних партизанів. Ми з ними воювали.
– Я дуже хапнувся говорити по-сербськи, – пригадує він. – Тому мене часто вояки відправляли за харчами – ми ж ходили напівголодні. Сербки мене любили і одразу обступали, коли я приходив. Я одразу рушницю у куток – і до бесіди. А то якось прийшов – усі дівчата плачуть. Кажуть, що я звідси не піду, бо у сусідській хаті – червоні партизани.
Йду до тієї хати. За довгими столом – бородаті чоловіки. У центрі столу – командир, бо увесь китель обліплений якимись фінтифлюшками. Я сказав: "Як не віриш у Бога – розстріляй мене". Командир запитав, чи я багато вбив їхніх солдат. Я відповів, що стріляв, але ж не я кулі носив, а носив кулі той, хто над нами. Тоді він поклав мені у торбинку різних харчів і …відпустив. Я йшов до своїх і думав: "Як це нами каламутять. Задурно одні з одними билися...". Насправді ж партизани хотіли вистежити, куди я піду, щоби потім усіх вбити. За декілька днів наш бліндаж підірвали. Я встиг вибігти, бо брат сербської дівчини, який дуже хотів мене за зятя, прибіг і почав щосили кричати: "Юльцю, виходь!" Врятував він мені життя. З його сестрою я, щоправда, не одружився. Пішов далі воювати за вільну Україну.
Пишаюся тим, що якось врятував цілу колону людей. Тільки-но у темряві розпізнав на мості мінні розтяжки, зупинив сотні людей, які йшли.
Замість віагри – лікарські рослини
Після війська Юліан Амбросійович потрапив до Магадана. Працював на золотих копальнях, а коли захворів, його направили пасти оленів. Таємницею є, хто ж розповів йому про цілющі властивості лікарських рослин. На усі запитання про те, чи він дізнався про них під час війни у сербів, чи коли пас оленів на північних пасовищах, де не бракувало шаманів, він лише хитає головою.
– Ніхто мене не вчив. Я і назв багатьох трав не знаю. Знаю лише, які лікують, і то лише ті, які випробував на собі. Та й знань нікому не передам, бо люди того не варті.
Якось я потрапив під колеса автомобіля. Повернувся додому калікою, а згодом сам себе вилікував. Пробував багато трав і знайшов ту, яка підходить. Так само вилікувався від важких опіків.
Не вірите? Білохалатники лікувати не вміють. Хіба гроші беруть, а потім виписують довідки на цвинтар. А я знаю натуру кожної травички, бо усе на собі випробував.
Немає слабості, яку неможливо вилікувати. Татко Бог дав нам розум, а ненька-земля дала дари – лікарські рослини, щоби ми могли боронити тіло. Є лік, але треба Татка попросити, щоби лік допоміг.
Час від часу до дідуся Юльця звертаються хворі з села. Чи допомагає його лік? Односельчани кажуть, що не можуть дати однозначної відповіді. Хоча одне запримітили: шкірні недуги такі, як усілякі нариви і чиряки, минають після його трав за декілька днів.
А ось Юліан Амбросійович сповнений оптимізму щодо можливостей рослин.
– Клятий сифіліс лікується травами елементарно. Я на собі випробовував лікарську траву і допомогло. А якось експериментальним шляхом змішав декілька трав і випив. І з’ясувалося, що то вийшов чудовий засіб для чоловічої сили. Я два тижні, як навіжений, літав селом. Я ж самотній, дружини у мене немає, а тут таке зі мною трапилося…
– О, Юльцю, ви таке розповідаєте, – сміється сільський голова Микола Вишенський, журналісти напишуть, то у вас потім буде черга, як до Мавзолею!
Сільський голова розповідає, що Юліан Амбросійович час від часу заходить до нього і може проговорити декілька годин: про те, чому люди хворіють, як треба жити, як воював він у Сербії... Дідусь ніколи не скаржиться на життя, хоча отримує мінімальну пенсію, адже роки роботи у Магадані йому ніхто не зарахував як трудовий стаж. Незважаючи на серйозний вік, дідусь тримає коней, корову, свиней, обробляє город і почувається чудово.
Має Юліан Амбросійович і свій дещо дивний погляд на здоровий спосіб життя.
– Жінкам дам пораду: повикидайте з хати усі ті шам-пум- пуні! Від них і голова болить , і волосся випадає. Мити голову слід попелом від букового дерева. Виймаєте з печі і втираєте у волосся. Згодом – змиваєте.
А що робити тим, у кого немає печі… Я ж забув, що ви усі зараз пани – на білих простирадлах, щоби усе пахло – такі собі "люди-делікатеси"…
А шанувати себе не вмієте! Горілку п’єте, а то ж найперший ворог. І про душу свою не дбаєте. Добро треба людям робити, а не про життєві делікатеси та машини думати. Тоді й будете здоровими.