Енергії Валентини Петрівни не надивуєшся – вона встигає скрізь. Допомагає тим, хто втратив надію на справедливість. А це – студенти-сироти, самотні літні люди. Дійшло до того, що, переймаючись їхніми бідами, ця добра і душевна жінка навіть "заробила" собі інсульт. У хвилини розпачу виручає пісня й думка про те, що комусь ще гірше і потрібно йому допомогти. А ще пам’ятає мамину заповідь: "Нікого, хто би до вас не зайшов, не випускайте з хати голодним".
"1947 року дуже бідували, тато ділив один бурячок на всіх"
Народилася Валентина Шведюк у Хмельницькому 1941 року у сім’ї, де було п’ятеро дітей. А
після війни сім’я партизана-ковпаківця переїхала до Чернівців.
– Тато працював слюсарем і кочегаром, а мама прала людям білизну і доглядала за нами, – згадує Валентина Петрівна. – Пам’ятаю голод 1947 року. З кропиви і лободи варили супи, а якось вдалося знайти маленький бурячок, то тато поділив його на сім маленьких частиночок. Тоді ми дуже бідували. Зіп’ялися на ноги аж у 60-х роках, і то м’ясо вдома бачили лише у великі свята. Змалку у мене був гарний дзвінкий голос, співала в школі і в церкві. Мріяла стати вчителькою, хоча мама хотіла, аби вивчилася на лікаря. Але я пішла в педучилище, на музичний відділ. Група у нас підібралася з такими унікальними голосами, що ні до нас, ні після таких талановитих груп більше не було. Скажімо, у Василя Отрубчака був такий м’який голос, що будь-який оперний співак би позаздрив. Нас із Василем запрошували працювати до Кишинівського оперного театру. Але не судилося: я вийшла заміж і поїхала на батьківщину чоловіка у Кіров (Росія), хоча направлення на роботу отримала до Черкас. У Чернівцях тоді влаштуватися учителькою співів було майже неможливо, а в Кірові мені запропонували декілька посад. Вибрала школу-інтернат. Однак подружнє життя не склалося, тому довелося повертатися через рік додому. Тут деякий час працювала в Кіцмані у Буковинському ансамблі, а 1965 року вирішила поїхати на Алтай, де проживала моя тітка Дарина. Мороз – 45 градусів, я в легкому пальті і з п’ятьма копійками в кишені. Працювала в педучилищі і статистичному технікумі, причому, одночасно. Створила два хори хлопчиків по 60 осіб у кожному. Співали різні пісні, зрозуміло, що й українські.
На Алтаї її називали "Марічкою"
Як каже Валентина Петрівна, називали її "Марічкою", бо цю пісню вона найбільше любить і завжди її виконувала і виконує. Зі своїми хорами об’їздила увесь Алтай.
– Неповторно красивий край, – продовжує моя співрозмовниця. – Відро молока коштувало рубль, стільки ж вартувало відро картоплі. Тут проживало багато німців, а місцевий радгосп імені Тельмана був передовим. До речі, більшість музикантів і викладачів співів були німцями. Пам’ятаю, як директор педучилища, казах, під час вступних іспитів приносив мені папірець з прізвищами вступників, навпроти яких стояли певні помітки, що означали, кому яку оцінку потрібно ставити. Було, що талановиті діти не входили до цього реєстру, тоді я власноруч олівцем клала відповідну "пташку". А моя вихованка Айнагуль Ібраєва, виконуючи українські пісні, навіть була учасницею республіканських конкурсів.
– А потім ви знову опинилися на Буковині?
– Так, переїхала сюди 1977 року, почала працювати у дитсадку "Сонечко", що належав "Восходу". Звичайно, увесь час, аж до виходу на пенсію, брала активну участь у різних конкурсах як у складі різних капел, так і як солістка, маю чимало нагород і подяк. З творчими колективами побувала у багатьох містах колишнього Союзу.
Впродовж року працювала вихователькою в одному із чернівецьких технікумів. Тут боролася з невіглаством керівників і допомагала учням, як могла. Скажімо, були у нас студенти, круглі сироти. Пішла на вулицю Стасюка, у гарну їдальню, й прошу власника, щоби взяв на благодійний обід п’ятьох учнів. Погодився взяти лише одного. Кажу: "Це так, ніби відрізати один палець руки". Одне слово, пішли мені назустріч. Як і в кафе "Анна-Марія", що на вулиці Білоруській. Його власник Франц Равський безкоштовно
харчував десятьох моїх студентів. А за допомогою єврейського товариства вдалося отримати для них одяг і взуття. Також створила тут фольклорний ансамбль.
Попри неабияку зайнятість, перебувала ще в громадській раді райсоцзабезу Першотравневого району. Знаєте, найбільше самотні люди похилого віку страждають через те, що не мають з ким спілкуватися. І часто стають жертвами різних шахраїв. Приміром, у двох таких пенсіонерок лиходії намагалися незаконно привласнити житло, підсунувши їм на підпис замість заповіту документ про довічне утримання. Не один місяць довелося мені оббивати пороги
різних інстанцій, але домоглася справедливості. Часто ходила і до директора одного з ринків, просила, щоб організував 20 харчових пакетів для малозабезпечених. Не відмовив.
– 28 лютого у вас аж два ювілеї: 65-річчя від Дня народження і 50 років творчої діяльності. Як будете відзначати?
– У Центральному міському палаці відбудеться благодійний концерт для шанувальників старовинних українських та російських пісень і романсів, творів зарубіжних авторів. Не хочу хвалитися, але без підготовки можу заспівати не менше 50 романсів, а українських народних пісень знаю сотні. І люблю їх. Першою моєю піснею ще в юності була "Місяць на небі". А 1957 року я співала в капелі Степана Сабадаша. Гарний був чоловік і надзвичайно талановита людина. Нині ж я співаю в ансамблі "Ехо Пруту" польського культурного товариства імені Міцкевича. А вестиме концерт заслужена артистка України Людмила Скрипка.
