Днями відомий український письменник Андрій Курков завітав до Чернівців. У книжковому магазині "Наука" відбулася автограф-сесія, протягом якої автор розписувався на своїх книгах, придбаних шанувальниками. У перевах між "роботою" Курков спілкувався із журналістами. Кореспондентові "МБ" вдалося поговорити із письменником віч-на-віч до початку акції.
Перший сценарій писав до фільму, який знімали у Чернівцях
– Що пов’язує вас із Чернівцями?
– Я писав сценарій до кінофільму, який знімали тут. Щоправда, під іншим іменем. Прізвище давав письменник-фантаст Кір Буличов (вже помер), а я мав дати сценарій. Гонорар становив вісім тисяч рублів. Кір Буличов брав за прізвище 6,5 тисячі, а мені пообіцяли за роботу півтори тисячі. Щоправда, мені не доплатили. Але було все одно цікаво, адже це був мій перший досвід у написанні сценаріїв. Фільм називався "Галявина казок". Знімали його два чи три дні в Чернівцях і під Чернівцями і чотири місяці в Ялті. Після цього мені вже пропонували писати під моїм прізвищем. Наступний фільм я зробив за мотивами повісті Купріна "Яма". Сценарій писав 1987 року. Я служив у війську у 1985-1987 роках охоронцем в одеській в’язниці.
– До речі, "Чепухоносиків" ви писали саме там. Як воно писати для дітей у в’язниці?
– Відчуття було таким, коли хочеться сховатися. А коли нема куди сховатися, можна сховатися у якісь спомини, дитинство, або у самого себе. Це була психологічна компенсація. Не можу сказати, що я там страждав. Мені було 24 роки, я був старший за своїх офіцерів, і практично моя служба не була важкою. Я вишукував, що можна було з цього зробити літературним. Але хотілося писати щось зовсім інше. Я написав п’ять казок і дорослу прозу.
– Ви пишете російською, хоча дуже добре розмовляєте українською. Це ваше принципове рішення писати російською?
– Є таке поняття, як рідна мова. Я народився в Ленінграді. Родина переїхала до Києва, коли мені було три роки. Київ був повністю російськомовним. У мене був тільки один товариш, який розмовляв українською. І саме завдяки йому я вирішив у п’ятнадцять років вивчити українську, щоби з ним розмовляти. Навіщо я буду писати поганою українською, якщо є кому писати гарною українською – Тарасові Прохаську, Юрієві Андруховичу, Наталці Сняданко.
"Моя проза – універсальна"
– У чому секрет популярності ваших книжок у Європі?
– Сучасна європейська література не те що не цікава, вона вже не може когось здивувати. Тому в Європі видавці шукають літературу іншу – з іншим почуттям гумору, про іншу реальність, про інші історії. Але для того, щоби книжка, яка прийшла з іншої літератури, стала популярною, фабула повинна бути універсальною. Читачі повинні співчувати героєві, навіть якщо вони не розуміють, чому він саме так чинить. Щоби розуміти твори Пелевіна, треба жити у його або сусідній країні. Моя проза поза контекстом.
– Які залишаються враження від презентацій книг у європейських країнах?
– Я вчора прилетів з Німеччини до Києва. Останній виступ був позавчора в Айзенасі, перед тим – у Ваймарі. Я представляв вже шосту книжку німецькою мовою. На презентації в Німеччині приходить зазвичай більше людей, ніж в Україні і Росії. Можливо, тому, що у них більше традицій презентацій, ніж у нас, і тиражі книг набагато більші.
– А у Росії як сприймають ваші книжки?
– Там мої книги були 18 місяців під забороною. Їх зняли з книжкових полиць у книгарнях після роману "Остання любов президента", де Путін – один із героїв. Зараз все нормально. Вони змирилися з тим, що в мене найвищі тиражі серед російськомовних письменників у світі. Раніше це їх дратувало. Тим більше, що я називаю себе українським письменником російського походження, а вони раніше писали, що я російський письменник. Остання критика взагалі була такою: хтось написав, що я хохляцько-швейцарський письменник.
Дружину отримав
із третьої спроби
– У вас троє дітей. Вони не заважають працювати?
– У мене є окрема квартира – робоча. П’ять хвилин пішки від домашньої квартири. На Софіївській площі – там, де пам’ятник великому героєві і зрадникові України Богданові Хмельницькому. Якщо я в Києві, то туди ходжу, як на роботу. Дітей у школу відправив і десь після восьмої ранку йду на цю квартиру. Інколи працюю п’ять годин на добу, інколи сім, якщо добре йде. Працюю, поки не втомлюся. Я раніше, коли дітей ще не було, писав з п’ятої ранку до 12-ї дня, потім займався іншими справами. А зараз так не вдається. Діти з шостої години ранку вже на ногах. Старших треба до школи відправити. За п’ятнадцять восьма вони йдуть, а молодший ще залишається. Потім приходить няня, і я йду.
– Ви казали, що колись хотіли мати семеро дітей. Чому зараз вже цього не хочете?
– Річ не в тім, що я не хочу. Мені вже 45 років і дружині – 45. Вже трошки запізно. У моєї дружини шестеро рідних братів і сестер. У моєї бабусі було шестеро сестер. Тому у мене з дитинства у підсвідомості залишилася цифра сім. Ми з жінкою одружилися давно – 1988 року. Спочатку не було ані грошей, ані квартири. Доки на все заробили, нам вже було за 30. Але троє дітей встигли народити (сміється, – ред.).
– Розкажіть, як ви з нею познайомилися?
– Вона – англійка ірландського і шотландського походження. Її колись прислали на стажування російської мови до Київського інституту іноземних мов, де я був студентом. Познайомилися 1980 року. Місяць спілкувалися, товаришували. Я їй запропонував стати моєю дружиною, але вона відмовилася. Пообіцяла писати листи. Поїхала, листів не писала. Через два роки її знову прислали на три місяці до нашого інституту. Я її випадково зустрів у ліфті і одразу схопив: "Чому ти не писала листів?". Ми знову зустрічалися три місяці. Потім вона поїхала додому. Згодом на два роки поїхала працювати до Китаю. Тоді ми вже листувалися. Я служив в армії. Коли повернувся, втретє запропонував їй стати моєю дружиною. Вона вирішила приїхати і подивитися, чи я змінився на краще. Приїхала з тургрупою до Ленінграда. Я її там зустрів, відірвав від групи, і ми поїхали автостопом за кордон у Фінляндію. Я грав їй на сопілці на кордоні, доки нас прикордонники не почали розшукувати. Ось так романтично погуляли два тижні. І вона вирішила ризикнути і вийти за мене заміж.
– Те, що ваша дружина англійка, якось вплинуло на те, що вас прийняли до Британського ПЕН-клубу?
– Вони не знали, коли мене приймали. І до того ж прийняли мене ще до весілля. Вони взагалі не знали, хто я такий. Знали лише, що я з Києва, з Радянського Союзу. Передавав свої рукописи нелегально через кордон, і деякі рукописи опинилися в Кембриджі на факультеті славістики. Вони потрапили до рук двом професорам, які написали рекомендацію у ПЕН-клуб. Я навіть не знав про цю рекомендацію.
Українському письменникові
є про що писати,
а німецькому – немає
– Під час помаранчевої революції ви зайняли активну громадянську позицію. Прокоментуйте, будь ласка, події, які відбуваються зараз.
– У нас склалася патова ситуація – не "завдяки", а "тому що". На жаль, помаранчева команда не була командою і виявилася політичними імпотентами. Це проблема стара: серед двох українців виявилося три гетьмани. Тепер зрозуміло, що будь-які нові об’єднання – тимчасові й ситуативні. Зараз не бачу для себе жодної політичної сили проєвропейського напрямку, за яку я міг би голосувати. Народ обирає того, хто більше чогось обіцяє.
– Чи сприятливий сьогодні в Україні грунт для нових письменників?
– Українському письменникові є про що писати, а німецькому чи англійському – немає. Я з ними простійно спілкуюся. Вони кажуть: "Вам добре там. У вас там постійно щось відбувається. А у нас така нудьга. Про кохання все написано. Про голубих теж все написано".
Довідка
Курков Андрій Юрійович – український письменник, журналіст, кіносценарист. Пише російською мовою.
Народився 23 квітня 1961 року. 1983-го закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. Закінчив Школу перекладачів японської мови. Працював редактором видавництва "Дніпро", сценаристом на кіностудії О. Довженка, викладав у Белл Колледжі (Кембридж, Англія). З 1988-го – член англійського ПЕН-клубу. Член Спілки кінематографістів України (з 1993-го) та Національної спілки письменників (з 1994-го). З 1998-го – Член Європейської кіноакадемії. Одружений з Елізабет Шарп (консультант у Британській раді в Україні), має трьох дітей – Габріелу Таїсію, 10 років, Тео Майкла Олексія, 8 років, і 4-річного Антона Девіда.
Є автором 13 романів та 5 книжок для дітей. За його сценаріями поставлено понад 20 художніх і документальних
фільмів. Курков – єдиний письменник країн пострадянського простору, книжки якого потрапили до топ-десятки європейських бестселерів. Його найпопулярніший роман "Пікнік на льоду" було продано в Україні накладом 150 тисяч примірників. Книги Куркова перекладено 31-ю мовою.
На початку 2005 року Андрій Курков став персоною нон-грата в Росії. Однією з можливих причин такого явища письменник називає свої виступи у пресі під час помаранчевої революції, у яких він давав негативні оцінки щодо втручання Росії у перебіг українських виборів-2004.
