Чернівці стали для Марічки Бурмаки містом, з якого в неї все почалося. Зі сцени Літнього театру вперше прозвучало її ім’я. А потім концерти, гастролі, перші серйозні гроші... Яким запам’яталося місто співачці, в інтерв’ю "МБ"."На сцені побачила
з великою кучмою волосся зовсім молоду Білик"
– Марічко, яке значення для вас мають Чернівці?
– Те місце, де ми з вами сидимо (готель "Буковина" – ред.), для мене багато значить, адже поруч – у парку імені Шевченка – знаходиться Літній театр, де 1989 року відбувався фестиваль "Червона Рута". Дуже добре пам’ятаю, коли приїхала тоді до Чернівців. Оргкомітет фестивалю знаходився саме в цьому готелі. Потім пішла дивитися парк та гуляти містом. Прийшла на прослуховування в номінації поп-музики. Було небагато людей у залі, адже прослуховування проводилося не для глядачів.
– Що вразило тоді?
– Я, дівчинка з Харкова, не очікувала великого ажіотажу. Пам’ятаю, тоді на сцені я побачила з великою кучмою волосся зовсім молоду Ірину Білик. А ввечері мене чекав шок. Коли підходила з друзями до Літнього театру, побачила масу людей, які не потрапили до середини. Вони слухали пісні на вулиці. Тоді я зрозуміла, що сучасна українська музика набуває серйозного сплеску. Пережила цілу гаму почуттів. Перебувала в Чернівцях усього декілька днів. Останній день фестивалю проходив на стадіоні "Буковина". Влада тоді не сприйняла фестиваль. Запам’яталося, як у Літньому театрі підняли синьо-жовтий прапор, глядачі у курточках тримали українську символіку, а міліція здійснювала обшук. Вимкнули електроенергію, і раптом зайшла міліція з собаками.
– За участь у "Червоній Руті" вас ледь не відрахували з університету...
– Фестиваль "Червона Рута" був подією, яка повністю перевернула моє життя. До фестивалю я і мої батьки зовсім інакше уявляли моє майбутнє. Хоча на той момент за плечима вже була музична школа з класу гітари і виступи на конкурсах самодіяльності. Було бажання і вміння виступати та досвід написання власних пісень. Розумію, що події в моєму житті були неминучими. Якби не було фестивалю "Червона Рута", впевнена, все одно сталося б те, що привело мене до музики. Тому що у мене є такий моторчик всередині, який, незважаючи на різні сфери моєї діяльності, починає працювати, і я знову з шаленою енергією починаю пробивати стіни. Після "Червоної Рути" я та мої близькі повірили, що я можу йти шляхом артиста. Бо до цього в моїх батьків була установка, що я повинна мати музичну освіту, але окрім цього, ще треба мати професію. Я таки довчилася в університеті. Мене викликали на бесіди, і я була на межі відрахування. Але не стільки за участь у "Червоній Руті", а за те, що я писала пісні на вірші Олександра Олеся, які були гранично патріотичними із вольовими закликами. За силою впливу вони були сильнішими, ніж пісня "Ми йдемо". Його книжки вилучали з бібліотек. Але те, що деякі його збірки видавалися у радянський час, врятувало мене від "вильоту" з університету.
"Не звертаю уваги на те, хто і що про мене подумає"
– Коли заняття музикою принесло перші гроші?
– Після "Червоної Рути" було сто концертів Україною. Потім були Америка та Канада. Я почала регулярно виходити на сцену. Тарас Петриненко сказав мені тоді: "Професійним артистом можна себе вважати тоді, коли ти за це отримуєш гроші". Я почала заробляти гроші і привозила додому більше, ніж мої батьки отримували за місяць.
– Чому погодилися брати участь у політичних концертах?
– Я насамеперд – артист, автор своїх пісень та музики. Пісні я пишу про своє життя, у них відбивається мій життєвий досвід. Я їх пишу вночі, за чашечкою кави, у дорозі, записуючи на серветках. Записую у студії, виходжу на сцену, співаю один раз, другий, і бачу, що люди знають мої пісні на пам’ять і співають разом зі мною. І цей момент для мене – найбільше щастя. Кожен мій вихід на сцену, незалежно від ситуації – з нагоди свята чи політичних акцій – це спілкування з людьми. Сподіваюся, що вони не просто захоплюються моєю творчістю, а розуміють мене. А нагода моїх виступів – це інше питання. Мені приємно виходити на сцену і бачити очі людей. Коли мене запрошують співати на політичному концерті, я даю згоду як співачка.
– Можете пригадати екстремальний випадок під час написання нової пісні?
– Усі випадки екстремальні, адже ідея та натхення приходять у будь-який момент – вчасно чи не вчасно. Коли мене запитують, а звідки береться натхнення, відповідаю, що я так живу. Якщо зазирнути у голосові записи мого мобільного телефону, то половина з них будуть мелодії, які прийшли мені в голову. Для художника це, як перші штрихи до полотна. Деякі тексти я можу записувати у невідправлені повідомлення чи на серветці. Осяяння може прийти у будь-який момент. Тому питання часу для мене не існує. Було таке, що їду в таксі на задньому сидінні – приходить ідея. Раніше записувала у мобільному на ноти. Починаю наспівувати, а таксист не розуміє, чому дівчина на задньому сидінні почала раптом наспівувати.
