Дарина Макогон, Дарія Дмитрівна Полотнюк, Ірина Вільде – все це імена однієї людини. Дарина – справжнє ім’я видатної письменниці, Макогон – її дівоче прізвище, Полотнюк – прізвище по чоловікові. А Ірина Вільде – чудовий звучний псевдонім. "Вільде" у перекладі з німецької означає дика, бурхлива, нестримна. Щось таке справді було в натурі цієї жінки, якщо зважити на спогади людей, котрі її знали. У Чернівцях Ірина Вільде мешкала не так вже й довго: тут ходила до гімназії, але закінчувала навчання вже у Станіславі, куди переїхала родина. Однак її "роман" із цим містом тривав усе життя. Принаймні з друзями, яких вона здобула тут, будучи гімназисткою, назавжди залишилися найтепліші та дуже близькі стосунки. Ось що розповідає голова товариства "Український народний дім у Чернівцях" Володимир СТАРИК, бабуся якого була добре знайомою з письменницею, а він сам багато років досліджує життя і творчість Ірини Вільде.
– Вона дуже любила спілкуватися зі своїми чернівецькими друзями дитинства, шкільними товаришками – Ольгою Годованською, Марією Квасницькою. Вони разом училися і завжди мали про що говорити. Дуже близькою її приятелькою була чернівчанка Зіновія Пенюк. Ще одна чернівецька родина близько товаришувала з Іриною Вільде – сестри Віра та Романа Павлюк. Вони мешкали на Київській вулиці – біля бібліотеки. Віра вчилася з Іриною Вільде в гімназії і вважалася свого часу найгарнішою жінкою Румунії.
Ірина Вільде у своїх творах нічого не вигадувала, а описувала те, що її оточувало. Тож в її творах можна знайти дуже багато описів Чернівців. Вона описувала єдину на той час у Чернівцях українську книгарню, описувала ті враження, які отримала від перших відвідин греко-католицької церкви. Практично вся повість "Повнолітні діти" обертається довкола її гімназії, довкола закриття її румунськими окупантами. Зараз це гімназія №5, а раніше була 23-тя школа. Якось у 70-ті роки, коли Ірина Вільде була в Чернівцях, її намагалися затягнути до рідної школи, але вона відмовилася. Казала, що дуже добре пам’ятає, які там колись були добрі люди – і вчителі, і діти, – тому вона боїться, що їй розірветься серце.
– На мою думку, жоден письменник чи письменниця не описали наше місто і Буковину з такою любов’ю, як це зробила Ірина Вільде, – продовжує Володимир Старик. – Вона мріяла закінчити своє життя в Чернівцях. Тому взяла на утримання стареньку пані Гоян, яка жила на вулиці Хотинських комсомольців. Та пані була на 20 років старшою за Ірину Вільде. Квартира цієї жінки мала залишитися Ірині Вільде, і туди вона планувала переселитися на старість. Але склалося так, що пані Гоян пережила Ірину Вільде на десять чи навіть більше років.
Її любов до Чернівців можна вважати дивовижною, бо вона завжди почувалася чужою в Чернівцях. Місто було, як зараз переважно російськомовним, так колись німецькомовним. До кожної дитини, яка розмовляла українською мовою, було таке ж ставлення, як іще недавно до тих, хто виділявся з російськомовного середовища. А Ірина Вільде була вихована в патріотичній родині, хоч мати її була німкенею, а тато – українцем. Вона була галичанкою, греко-католичкою, і тим не менше її любов до Чернівців перевершує все, що ми маємо на увазі під буковинським патріотизмом.
Відома поетеса Тамара СЕВЕРНЮК також неодноразово спілкувалася з Іриною Вільде.
– Я вперше побачила Ірину Вільде в домі Зіновії Пенюк – викладачки латини в Чернівецькому університеті, моєї духовної наставниці, – розповідає Тамара Артемівна. – Зіновія Флоріанівна забрала мене, третьокурсницю, з університетського гуртожитку до себе додому – я тоді дуже хворіла.
Живучи у Львові, Ірина Вільде часто приїжджала до Чернівців, до своїх друзів. Бувало таке, що у Львові її шукають, не знають, де поділася, а вона просто сіла у поїзд і поїхала на Буковину. Вона казала, що та Буковина для неї, наче цвяшок, як казав Шевченко, в серце вбитий.
"Мені часто снилися такі томливі сни, – писала вона своїй чернівецькій приятельці Ользі Годованській, – що я маю їхати на Буковину, йду на вокзал, беру квиток, і в останній хвилині втікає мені поїзд".
1979 року (а тоді їй було вже 72!) Ірина Вільде ходила із Зіновією Флоріанівною на гору Горечу і казала: "Ану, Зеню, чи так си світ крути, як крутився колись?" І з тієї гори котилася. Сідала і казала: "А... не так! Тепер барвистіший".
Вона страшенно любила музику і спів. Часом у домі Зіновії Флоріанівни починала щось співати чи комусь підспівувати, але раптом схоплювалася: "Ой, я ж забула, що не маю слуху... Коли ми збирались у Веренчанці і починали співати пісень, а я починала щось підтягувати, то мама казала: "Так! Або я, або Дарка". І я, звичайно ж, змовкала".
Дуже багато вражень у мене залишилося від дачі Ірини Вільде у Карпатах біля Яремчі. Там могли будь-коли відпочивати актори, співаки, письменники. Вони всі просто на стіні розписувалися. Там були автографи Павличка, Ступки, Стригуна...
Якось під час одного її візиту ми пили каву і читали вірші. Коли я прочитала свій вірш "Неподільне", вона заплакала. І сказала: "Славно, дитинко, славно, талант у тебе справжній, органічний".

Важливі факти про Ірину Вільде
- 5 травня 2007 року виповнилося 100 років з дня народження Ірини Вільде. Цю дату занесено в календар ЮНЕСКО.
- 1964 року Ірина Вільде отримала Державну премію ім. Т. Шевченка за роман-трилогію "Сестри Річинські".
- Чоловік Ірини Вільде був полковником КДБ, а одного із синів було засуджено за український націоналізм.

З "Окрушин" Ірини Вільде
– Коли б наші чоловіки частіше заглядали в дзеркало, до них дійшло б нарешті, що старіють не тільки жінки.
– Скільки людського щастя розбилося на друзки тільки від того, що одне з двох своєчасно не вимовило слівця "пробач".
– Ох і натуронька у тих жінок! Вони люблять подобатися навіть тим, хто їм не подобається.
– Свекрухи, перестаньте гудити невісток! Якби не вони, у вас би не було ваших прекрасних онуків.
– Жінки, як картини – ефектніші здалека.
– У невродливих було б значно більше шансів вийти заміж, якби їхні наречені не мали друзів.