Давно збирався написати щось добре. У сенсі людяне. Але наше суспільно-політичне життя все якось не надає приводів. І бачу, що вже й не надасть. То, мабуть, треба пошукати привід деінде. Читали трилогію Крістіне Нестлінгер "Маргаритко, моя квітко" (переклад – і то неперевершений – Ольги Сидор)? Киньте все, бо і так з того ніц не вийде, – та й прочитайте.
Знаєте, з чого починається старість? З усвідомлення, що ваша дитина – вже не дитина. І навіть – вже не зовсім ваша. Хоча, звісно, вона залишається вашою дитиною. Оскільки ж усвідомити це разом неможливо, то старість не дуже хоче приходити. Точніше, вона якраз хоче, ми – ні. Але мусимо захотіти, якщо маємо намір і надалі зберігати бодай якесь значення в житті своїх вже-не-дітей. У колі собі подібних – не першої молодості – батьків кожен любить напівжартома понарікати, мовляв, ми ночей недосипали, підгузники міняли, кашку варили, зупку протирали – а воно нам тепер такі перформанси влаштовує! Але якби так насправді у нас був вибір, то чи не погодилися б ми щоденно здійснювати усі ті подвиги ще з років 50? Я – однозначно погодився б. Натомість вибору нема: замість підгузників треба навчитися давати собі раду з іншою людиною, яка, хоч і починалася з тебе, вже тобою не є. І ця людина зовсім не в захваті від твоїх намагань весь час ловити її над прірвою в житі, бо вона відтепер сама хоче падати і вибиратися з усіх своїх прірв. Та й за колишні підгузники дякувати тобі не мусить, бо в ті допамперсні часи, коли ти їх прав-прасував, вони були твоєю проблемою, а не її. Це я вам, до речі, ще не про книжку Нестлінгер розказую.
Що ж до книжки, як і самої Нестлінгер загалом, то вони – правди не сховаєш – просто геніальні. Зверніть увагу: якісної літератури для дорослих у світі написано більше, ніж ми, дорослі, можемо прочитати. З літературою дитячою – гірше, але також є з чого вибирати. Натомість стан підліткової літератури близький до катастрофічного. Воно й не дивно. Підлітки – це ж такий народ… невнормований… Ніколи ж невідомо, які вибухові суміші з інтуїтивних прозрінь та розумових химер зносять їм недобудовані дахи і розривають їхні хворобливі серця. Підліток, як ще Достоєвський здогадувався, на все здатен: може село спалити, може в монастир піти. Він (підліток, а не Достоєвський) чує фальш навіть там, де ми його і не збиралися обманювати. Що вже казати – якщо, не дай Боже, збиралися. Як з ними налагоджувати контакт? Як спілкуватися? Як викликати довіру? Що і як для них писати, щоб ті писання були красивими, як троянди, і корисними, як виноград? Ніби зрозуміло: підліткова книжка має розважати, але не задля розваги, і повчати, але без повчального тону. Теоретично. Але як цього досягти практично? Як бути серйозним без залізобетонного занудства і дотепним без поверхової легковажності у розмові з тим, хто сам точно не знає, чого від тебе і від себе хоче? Підлітки – все-таки ще не дорослі люди, але найбільше їх бісить, коли з ними розмовляють, як з дітьми. Як примудритися не шокувати їх зайвим словом і не образити недомовленим?
Особисто я не знаю. Зате Нестлінгер – і знає, і вміє. Відтак моя дочка станом на сьогодні читала "Маргаритку" вісім разів і має намір збільшити цей показник. Утисячне повторюючи, що діти – це квіти нашого життя, чи розуміємо ми насправді сенс цього порівняння? Зокрема – що, продершись на поверхню існування, наші квіти до певного віку зростають у вазонних горщиках – так би мовити, під сонцем нашої опіки і дощами наших сліз? Але рано чи пізно настає час, коли їх необхідно пересадити у зовнішній світ. І тут, власне, найважливіше – не зробити цього ані зарано, ані запізно. Бо в першому випадку світ не захоче їх прийняти, а в другому – вони самі вже не зможуть прийняти його.
Мудро-іронічна (мудра у ставленні до підлітків та іронічна до світу дорослих) Нестлінгер саме цим "пересаджуванням" і займається. Делікатно, але впевнено вона проводить свою Маргаритку через усі найстрашніші проблеми перехідного триріччя – від 14 до 17. А вони ж, проблеми, у цьому віці усі – найстрашніші: зайва вага і місячні, нахабнуваті друзі і пліткуваті подруги, пришелепкуваті брати і хитруваті сестри. Ну і, звісно, самотні блукання серед кількох вічних кохань. Та ще й ці дорослі зі своїми дивацтвами: то розлучаються, то сходяться, то на дієту сідають. Але не впадайте у розпач: Маргаритка дасть собі раду, бо життя – не аж таке погане, особливо – коли воно майже все ще попереду. І з ним у принципі можна навчитися давати собі раду, особливо – якщо трапиться такий вчитель, як Крістіне Нестлінгер.
