Ну що, прошу панства, догралися? Я зараз не про вибори-перевибори, а в принципі. Бо якщо вже Польща починає знуджено махати рукою в бік України, то це означає одне: можемо сушити весла, вони нам більше не знадобляться. Не хотіли вчасно гребти в Європу – тепер залишається лягати у дрейф. А течії в наших дурнуватих широтах такі, що кожне дрейфування закінчується російським берегом. Хіба би…
Хто не в курсі, може запитати: а до чого тут Польща? Звісно, протягом першої половини ХХ століття ми з поляками від душі попили одне одному крові: війна за Львів і "пацифікація" українських сіл, Волинь-43 і "Вісла"-47… У польській масовій свідомості українець до 90-х років, а подекуди й довше, асоціювався з безжалісним різуном-бандерівцем (ех, якби ж то хоч було правдою!). Але, з іншого боку, того ж таки трагічного 1947 року розпочалася й альтернативна історія польсько-українських стосунків. І розпочав її Єжи Гедройц – поляк, який зробив для блага України більше, ніж усі наші політики разом узяті (втім, і так ясно, що більше, позаяк вони ще взагалі нічого не зробили). Організований ним еміграційний часопис "Культура" напосівся втовкмачити полякам кілька принципових тез. По-перше, зі втратою Східної Галичини треба раз і назавжди змиритися. По-друге, незважаючи на першу тезу, Польща мусить налагодити з Україною якнайкращі стосунки. По-третє, без незалежної України ніколи не буде й по-справжньому незалежної Польщі.
Півстоліття тому ініціативи Гедройця видавалися полякам божевільними або й зрадницькими. Та пан головний редактор продовжував лупати сю скалу, не лише здобуваючи дедалі більше прихильників серед еміграції, а й поступово поширюючи свій вплив на польську опозицію (зокрема, на славетну "Солідарність"), яка врешті-решт повалила комуністичний режим у Польщі і сама прийшла до влади. Гадаю, всі пам’ятають, що це нам дало: 1991 року Польща стала першою країною у світі, котра визнала незалежність України. І далі впродовж сірих кравчуківсько-кучмістських років Варшава як могла підтягувала нас до Європи, хоч, певно, польським політичним елітам не раз і не двічі хотілося плюнути на все від споглядання нашої унікальної недолугості. Але вони не плюнули – і, здавалося, наприкінці 2004-го дочекалися винагороди. Половину 2005 року мені пощастило прожити у Польщі. Саме пощастило: вперше і, мабуть, востаннє в житті я відчув, що це таке – бути представником модної країни за кордоном. Варшава і Краків, Гданськ і Вроцлав, Люблін і Торунь, міністерства й університети, клуби і бари – усі розкривали мені свої обійми лише за те, що я мав український паспорт і помаранчеву сорочку. Друзі-поляки дивилися на мене із захватом, я тим часом із співчуттям дивився на друзів-білорусів.
Нова зустріч з Польщею – минулого тижня – виявилася дещо інакшою. Коротко кажучи, Польща втомилася бути нашим адвокатом і псувати собі стосунки з нинішнім континентальним трикутником геополітичного паскудства (Росія – Німеччина –Франція). Бо який у цьому сенс? Лікарі не дадуть збрехати: важко врятувати того, хто категорично не хоче вижити. Тому сьогодні у Польщі дедалі голосніше звучать сумніви щодо України – на кшталт висловлених Бартоломеєм Сенкевичем (нащадком того, котрий "Вогнем і мечем"): чи можна бути захисником суверенності держави, громадськість і політична еліта якої виразно не відчувають такої потреби? Тому все наполегливішими стають вимоги встановити у Варшаві пам’ятник жертвам УПА (чого 2005-го неможливо було собі уявити). Тому все відвертіше висловлюються міркування про доцільність масових переселень українців під час згаданої акції "Вісла"… На жаль, я не маю права засуджувати поляків за це, бо саме на таке ставлення Україна як держава і заслуговує. Зрештою, мої численні польські друзі з усіх сил радили не втрачати надії, але, здається, вони дивилися цього разу на мене приблизно так, як я два роки тому дивився на білорусів.
P.S. Коли внаслідок коаліційних інтриг міністром освіти у Польщі став Гєртих (щось таке на зразок Шуфрича, лише з правого флангу), вроцлавські студенти вийшли на демонстрацію протесту. Усі свої думки з приводу цього призначення вони висловили на одному-єдиному транспаранті: "Kurwa maс!" Власне, цих двох слів мені й бракує для повноцінної назви статті.
