Дивитися телевізор тут можна, лише маючи супутникову антену, а пройти вулицями в негоду без гумових чобіт майже неможливо. Село Шепіт на Путильщині знаходиться на самому кордоні. На тому боці – інша частина села – румунська. А ще тут є високогірна прикордонна застава. Кореспондент "МБ" побував на ній під час передачі естафети дружби прикордонників Мукачівського загону прикордонникам Чернівецького.Загорожа від шпигунів добре слугує для худоби
Дискомфорт від розбитого шляху компенсує хіба що краса
навколишніх гір. Вздовж дороги тягнеться загорожа з колючого дроту. До вже струхлявілих стовпів прикріплені "колючка" і проводи сигналізації. У радянські часи облаштування одного кілометра такої загорожі з контрольно-слідовою смугою коштувало мільйон рублів. В України таких грошей немає, та й прикордонники відходять від військових методів охорони кордону. Свого часу лунали вимоги зняти загорожу. Але запротестували місцеві мешканці. Загорожа від шпигунів добре слугує для худоби. Місцеві звикли випускати худобу попастися, а ввечері вона сама приходить додому. Загорожа ж не дає їй піти на румунський бік. Тому "колючку" залишили. З нашого боку на видноті пофарбований синьо-жовтий стовп, через річку в хащах із залишками облізлої синьої фарби – румунський. Прикордонники кажуть, що вони регулярно розчищають і прибирають ділянку кордону зі свого боку. Євросоюзівці румуни цим не переймаються. Тому й виглядають їхні обшарпані стовпи із хащів.
Прикордонна застава носить ім’я її колишнього начальника, молодшого лейтенанта Кирила Алексєєва. Коли розпочалася війна, під його керівництвом прикордонники 13 днів обороняли заставу від румунських та німецьких військ. Сам командир у тих боях загинув.
За словами Дениса КАШМЕЛЯ, теперішнього начальника застави, більшість прапорщиків, які тепер тут служать, – місцеві. Офіцерів присилає командування. Зараз служити на одному місці більше трьох років не можна, тому офіцерський склад постійно змінюється. Побут зручностями не тішить. Живуть офіцери в будинках, збудованих ще за радянських часів. Мобільний зв’язок тут з’явився лише кілька місяців тому. З ефірних каналів показує лише Інтер, тому супутникова антена – необхідний атрибут для кожного.
Якось рись спробувала напасти на вартового
Багато хат стоять порожні, люди їх залишили. Ті, хто побачив життя в місті, не повертаються.
Головний заробіток місцевих чоловіків – це ліс. Робота на лісосіці іноді дає до 150 гривень на день. Хоча заможними місцевих людей не назвеш. Частина заробленого осідає в місцевому барі. Між собою в селі обговорюють новину – одна пилорама не запрацювала. Трактористи запили і власник чекає, доки протверезіють.
Прикордонники про місцевих відгукуються прихильно. Начальник застави каже: "Я раніше на Закарпатті служив, то тут люди набагато краще до нас ставляться, всіляко намагаються допомогти. Якщо побачать незнайому людину, одразу на заставу повідомляють, щоби ми перевірили".
Більшість мешканців румунського села по той бік кордону мають родичів в Шепоті та розмовляють українською. Навіть румунські прикордонники чудово володіють мовою. Пункт пропуску між двома державами працює два рази в тиждень по три години. Після вступу Румунії до Євросоюзу мешканці румунського села користуються можливістю відвідувати Україну. Скуповують усе. Румунам дозволяють вивозити товарів майже на 300 євро, а купують вони товару багато.
На службу на такій віддаленій заставі прикордонники не нарікають. Ділянка відносно спокійна. Хоча нарядам і доводиться намотувати щоденно по 20 кілометрів. Іноді бувають спроби перемістити на румунський бік цигарки. Часом по 5-6 коробок, часом по 150-200. Переважно це не місцеві люди, і їх швидко виявляють.
У цих лісах ще досі можна побачити чимало диких звірів. Якось був випадок, коли рись спробувала напасти на вартового. На зиму також досить багато вовків спускаються з гір, поближче до села. Подейкують, що бачили навіть ведмедя. Ті, кому подобається тут жити, кажуть, що не хотіли би міняти це село на інше. Усі незручності компенсує чудова природа. А відсутність багатьох матеріальних спокус призводить до значної економії грошей.
