Володимир Путін, уже майже не президент Російської Федерації, але все ще національний лідер Росії, якось пожартував, що він демократ такої чистої води, що після смерті Махатми Ганді йому й поговорити ні з ким. Справді, важко знайти серед великих світових політичних лідерів ХХ століття якщо не найдемократичнішого, то принаймні найлюдянішого вождя, ніж творець незалежності Індії. Але минуле століття, на жаль, славилося не такими лідерами, а великими і кривавими диктаторами. Один із останніх кілька днів тому помер. Може, навіть й останній, якщо брати правих, бо серед лівих ще живий комуністичний диктатор Куби Фідель Кастро. Отже, на 86 році життя помер довголітній керівник Індонезії генерал Мухамед Сухарто. Він цікавий тим, що, прийшовши до влади в середині 60-их років минулого століття, звинуватив комуністів та інших лівих у спробі державного перевороту і скерував проти них жахливий терор. Майже 400 тисяч осіб, переважно комуністів, було страчено. Після того в Індонезії розпочалося економічне зростання, що тривало кілька десятків років, але, як відомо, абсолютна влада розбещує абсолютно. Корупція (кажуть, що сам "батько нації" привласнив від 15 до 30 мільярдів доларів), засилля військових, соціальні проблеми призвели в кінці 90-их років до масових протестів, які Сухарто й скинули. Хотіли навіть судити, але зважили на похилий вік і хвороби.
До чого усе це? До того, що епоха великих диктаторів відходить, але – хто приходить?
Зрозуміло хто, великі демократи, деякі – чистоводні, інші – революційні, а ті взагалі – харизматичні… Але нас цікавить Україна. На початку 90-их років ми могли піти шляхом якщо не Індонезії, то Білорусі, або Казахстану чи навіть Туркменістану, але Хохолбаші не з’явився. Безумовно, демократія велике благо, бо створює велику ілюзію, нібито від тебе в цій країні щось залежить. (Щоправда, часом, як на Майдані 2004 року, таки залежить.) Справа в тому, як нею (демократією) користуватися.
Наприклад, таке питання: є в українському парламенті криза чи нема? Голова Верховної Ради
А. Яценюк каже, що нема, тоді – де закони? Хоча ми вже знаємо, яка продуктивність праці в наших народних обранців щодо копіткої праці над законами і до того ж не лише цього скликання. Є інший момент. Той самий спікер Яценюк в одному інтерв’ю заявив, що буде домагатися, щоби кожен депутат особисто голосував, засвідчуючи свою присутність, а не лише присутність своєї картки. Бо цього вимагає Конституція. Логічно і демократично. Інакше, каже Яценюк, він не буде підписувати закони. А це вже серйозно. Бо тоді або буде зриватися законотворчий процес, або вільнолюбиві нардепи будуть прикуті до своїх кнопок, як раби на галерах. Ні тобі базар перетерти в кулуарах, ні новим рівнем гламуру не блиснути перед заздрісними колегами, ні просто протеревенити весь робочий час у курилці чи буфеті. Арсеній Петрович замахнувся на святе – надумав змусити народних обранців працювати.
А цікаво буде подивитися, як більшість з перевагою в два голоси проводитиме свої закони, коли вільна нардепівська та чи інша душа не зможе вкластися в партійну дисципліну. І як деякі діячі опозиції будуть гибіти над своїми кнопками у вільний від блокування президії час, звісна річ.
Повертаючись на завершення до небіжчика Сухарто, можна зробити висновок, що яким би ефективним на певних етапах не було авторитарне правління, рано чи пізно воно зазнає краху.
