Учасника параду Перемоги – до в’язниці

Михайло Каспров у Сторожинці – людина відома: майже піввіку прожив тут, працюючи в різних установах та організаціях. Але де б не трудився, завжди вирізнявся порядністю й веселою вдачею. Щоправда, мало хто знає, що за плечима цього шанованого земляками чоловіка, крім війни, ще й перебування у радянських концтаборах і післявоєнне перебування "під ковпаком" КДБ. Про своє нелегке життя він розповідає з гумором, ніби й не було смертельних моментів, коли, здавалося, не виживе.

Народився ветеран в одному з найбільших сіл Кам’янець -Подільського району Хмельницької області – Слобідці-Рихтівській.

Замість пілотів – у танкісти

Через важкі сімейні обставини Каспров вирішив після школи податися до армії. У військкоматі, зваживши на його невисокий зріст, запропонували піти вчитися до Московського військового залізничного училища. Однак Михайлові забаглося стати пілотом, і він відмовився подавати документи. Приїхавши додому, Каспров заявив у військкоматі, що запізно, мовляв, ви мене туди відправили. Тоді отримав інший наказ – готуватися до служби в лінійних військах. Просився в авіацію. Потрапив у білоруське містечко Кобрин, звідки його разом з двома товаришами направили на навчання до авіаучилища. Але коли хлопці прибули у Мінськ, з’ясувалося, що тут відкривається танкове училище. З них трьох вступив до училища лише Каспров: одного не прийняли через високий зріст, іншого – через поганий зір.

– Провчилися ми мало – розпочалася війна, – згадує Михайло Андрійович. – Всюди стверджували, що фашисти бомбардували Мінськ у неділю 22 червня 1941 року, але насправді ж їх літаки почали "пресувати" місто в понеділок, хвилями по 27 літаків. Ми відступали разом з усіма до Смоленської області, далі – Ульяновськ, Свердловськ – тут провчився десять місяців, аж доки Брянський фронт не запросив у нас 50 танкістів. До цієї команди потрапив і я, отримавши звання лейтенанта й посаду командира танкового взводу. В складі 118-ї окремої танкової бригади воював на Брянському, Калінінському, Центральному й Другому Українському фронтах.

Орден Червоної Зірки Каспров отримав за хутір Первомай у Курській області – як командир танкової роти, він зумів надовго стримати натиск ворога. А у бою за село Шершньово Калінінської області Михайла поранило:

– Командир піхоти не сказав нам, що там є німецькі танки, тому ми й взяли тільки осколочні снаряди, а не бронебійні. А фашисти двох "тигрів" закопали в землю й давай по нас гатити. З мого екіпажу лише я вцілів: поранений у стегна, забіг за якийсь камінь. Німці кричали "Рус! Рус!", але не стріляли, хоча запросто могли мене вбити – серед них теж були люди.

Ще не зовсім одужавши, Михайло Андрійович почав просити начмеда, щоби виписав з лікарні. Однак на фронті Каспрову знову не пощастило – отримав поранення біля Пушкінських гір, що у Брянській області. Після цього капітана Каспрова відправили вчитися до Академії бронетанкових військ – йому пророкували блискучу військову кар’єру.

Зловісний сон

Влітку 1947 року, коли курсанти готувалися до випускних іспитів, Михайла Каспрова терміново викликали з польових таборів до академії. А пізно вночі один з офіцерів повів його в адмінкорпус– до партійного слідчого.

– Тут мене заарештували співробітники "смершу", – згадує Михайло Андрійович. – Привезли на квартиру, де я мешкав, обшукали, а потім відвезли на Луб’янку. Коли там один з офіцерів почав знімати з моїх грудей орден Бойового Червоного Прапора – їх тоді мало хто мав, – я почав обурюватися, на що здоровань грубо погрозив: "Я тебе, бля…, счас как дам, ногами укроешся!" І зірвав не тільки три ордени, а й медалі. Пізніше я довідався, за що мене заарештували. Виявляється, в розмові з одним із курсантів я сказав, що раніше був ленінський кооперативний план, а тепер ленінсько-сталінський, і додав – хіба це справедливо? Той доніс на мене, а ці слова кваліфікували, як применшення ролі Сталіна в економічному розвитку країни. Інший "стукач" повідомив органи про те, що я обурювався тим, що за відміну смертної кари в СРСР голосували 65 членів Президії Верховної Ради, а рішення це приписали Сталіну. Я справді казав це, але без "задньої думки". Одне слово, звинуватили в антирадянській пропаганді й засудили до 10 років концтаборів. Але ще до цього у в’язниці мені наснився сон. Буцімто я приїхав у своє рідне село, заходжу до рідної хати і бачу на лавці великий стос томів Леніна у дуже гарній палітурці. А навпроти на ліжку лежить Сталін і, бачачи, як я захоплено дивлюся на книги, каже: "Нравится? Бери, дорогой, но только десять штук!" Після чого я прокинувся і зрозумів, що отримано десять років. Так і сталося.

У концтаборі засуджений капітан рубав ліс у Кіровській області на межі з Комі з багатьма відомими людьми.

– Відбув сім років справжньої каторги, – продовжує ветеран, – й мене випустили. Одружився, приїхав додому, а потім опинився у Сторожинці. На роботу ніхто не хотів брати. Але знайшлися добрі люди, які не зважили на це. А після реабілітації я написав листа до Хрущова з проханням повернути мої бойові нагороди й офіцерське звання. Повернули.

Що й казати, всього набачився за свої 83 роки. Був учасником шести парадів, зокрема, параду Перемоги.

– На параді Перемоги ми йшли в одностроях, пошитих з англійського сукна, подарованого нам з нагоди такої оказії королевою Єлизаветою. Матеріал був відмінної якості – у той день лив дощ, але ледь промокли. Радий, що залишився живим і дочекався 60-ї річниці Великої Перемоги!