«Я прикрив своїм тілом командира мінометної роти»

Двадцять шість років тому, 27 грудня 1979 року, на територію Афганістану ввійшли радянські війська. Про цю війну багато хто воліє і не згадувати, мовляв, давня помилка Радянського Союзу. Голова Чернівецької обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану Станіслав КОЗАК каже, що учасникам бойових дій в Афганістані навіть докоряють за їхнє минуле. Так, на черговому зібранні "афганців" колишній віце-прем’єр Микола Томенко, до речі, теж "афганець", сказав: "А хіба ви воювали за Україну, це ми на Майдані боролися за Україну..."

– Не розумію, як можна бути таким жорстоким, – каже Станіслав Козак. – Хоч Томенко теж "афганець" і був на війні два місяці "каптерником", всіх реалій війни побачити йому не довелося. Заявити батькам загиблих "афганців", що їхні діти помирали через дурість, гадаю, надміру жорстоко.

Я пробув в Афганістані рік та чотири місяці, всі реалії війни довелося відчути на власній шкірі. Важко навіть про це згадувати, сльози навертаються.

"Батьки всіма способами намагалися відкупити дітей від армії"

– Як ви потрапили до Афганістану?

– Я завжди хотів в армію. Тоді багато хто відкуповувався від військкомату, коли побачили, скільки трун надсилають з Афганістану. Батьки молодих юнаків, що вже служили в армії, шукали всі можливі шляхи, щоби забрати їх звідтіля. А я потрапив в учбовий підрозділ в Ашхабад, де пробув чотири місяці та пройшов справжній курс молодого бійця. А вже після присяги повідомили, що нас готують до виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані.

– Тоді можна було відмовитися йти на війну?

– Тільки теоретично – хто хотів відмовитися, мав зробити крок вперед. Але такий вчинок розцінювався, як зрада – людину вважали після цього неповноцінною. Тоді ніхто так і не зробив такого кроку.

Коли почали помирати наші побратими, душмани їх навіть четвертували та підкидали в нашу бригаду з написом: "Ідіть звідсіля, бо з кожним з вас таке буде", – тоді в душі з’являлася злість. Четверта частина нашого взводу загинула на війні. З бою поверталися зі страхом. Коли бачили на столі склянку з горілкою та шмат хліба, з сумом допитувалися – хто цього разу? Досі п’ємо третій тост за тих, хто не повернувся з Афганістану.

Ще кілька років після війни я прокидався спітнілий вночі і просив маму подавати мені снаряди.

"На моїх очах малий афганець вистрелив

у нашого офіцера"

– Чи доводилося спілкуватися з душманами і чи були серед їхніх солдатів діти?

– Говорили з ними неодноразово, коли брали в полон. Ці люди – фанати віри, які твердо знають, що невірних потрібно знищувати на своїй землі. Ще Александр Македонський вів з собою мільйонну армію, щоби захопити Афганістан, але марно – ці люди нізащо не здадуться.

Серед душманів було чимало дітей, та ми ніколи не сприймали їх як воїнів. Діти не можуть бути ворогами, але вони теж фанати віри, тому доводилося бути на сторожі. Якось на моїх очах афганська дитина впритул вистрілила в командира роти, вибігши із саманної споруди. Не раз бігали афганські діти за нашою колоною, просили мовою жестів цигарку або трохи цукру.

"Благав лікарів зробити останню ін’єкцію, щоби не мучитись"

– Як нам відомо, на вашу честь назвали роту?

– Було й таке, але мені тоді було не до того. Залишалося два місяці до "дембеля", я вже уявляв, що буде по приїзді додому, як героїчний вчинок прикував мене безпорадним до ліжка.

Пам’ятаю, того дня командир нашого батальйону Олександр Борисов просив мене бути ближче біля нього, так, ніби відчував, що має трапитися щось лихе. Це було під час Турибуринської операції. Ми весь тиждень ніяк не могли "викурити" з Турибуринської ущелини душманів. Коли здавалося, що ми їх вже практично захопили, по рації передали, що велика кількість душманів нас оточує. Викликали вогонь на себе, нас обстрілювали з мінометів. Ще пам’ятаю, як за мить я помітив, що вискочив душман та направив гвинтівку на командира мінометної роти. Я прикрив командира своїм тілом... Вже потім були подяки та високі слова, але коли я отямився та зрозумів, що паралізований, це не мало жодного значення. В мене були важкі поранення в голову та хребет.

До останнього не хотів, щоби про це довідалися мої батьки. Лише через тиждень, коли у мене почали з’являтися пролежні, прийшов начальник госпіталю та сказав, що виходити мене їм не вдасться – надто багато поранених та всього одна медсестра на відділення. Часом був такий біль, що не хотілося жити – благав лікарів зробити мені останню ін’єкцію, щоби більше не мучитись.

Життя мені врятували батьки, вони доклали всіх зусиль, щоби я встав. Мені робили складні операції, пережив навіть клінічну смерть. Казали лікарі й те, що все життя я буду прикутий до інвалідного візка, але, на щастя, помилялися.

"Займався по 12 годин на день, щоби стати на ноги"

– Як вам вдалося піднятися на ноги з інвалідного візка?

– Були люди, котрі на власним прикладом показували, як звестися на ноги. Займався по 12 годин на день, аби тільки покинути візок, знав, що якщо не займатися відразу, то потім буде надто пізно. Тоді я втратив 29 кілограмів. Віру в моє одужання мені подарувала людина, що спеціалізувалася на лікуванні біострумами. Я тоді не відчував нижніх кінцівок та лівої руки, а коли чоловік, який лікував мене, провів по моїх кінцівках руками, мене ніби окропом облили. Через тиждень після його сеансів я вже міг ворушити пальцями.

– Нещодавно в кінотеатрах показували фільм "9 рота". Чи відповідає він реальним подіям?

– Як на мене, це краще кіно про Афганістан, з усіх раніше відзнятих. Проглядаючи його, впізнавав події, що траплялися й зі мною.

– Яку політику зараз веде держава стосовно учасників бойових дій в Афганістані?

– Ми з державою воюємо і досі. Двічі виїжджали на акції протесту до Верховної Ради, Кабінету Міністрів, невдовзі планується зустріч з Президентом Віктором Ющенком щодо того, аби захистити людей, які воювали в Афганістані. Річ у тому, що вже давно порушується питання, аби замінити нам всі пільги на матеріальну допомогу, яка становить 72 гривні, але це смішні гроші, яких не вистачить на лікування, протезування тощо. Та ми обов’язково подолаємо всі труднощі. Я вдячний місцевій владі, що допомогла дітям учасників бойових дій вступити до вищих навчальних закладів на державне замовлення.