У суботу, 3 грудня, у Чернівцях відбувся дев’ятий фестиваль музичних ансамблів кафе, ресторанів, барів, присвячений 54-й річниці від дня народження Назарія Яремчука.Приємним сюрпризом став виступ народного артиста України Степана Гіги. Його пісня на вірші Степана Галябарди "Яворина" відома не лише на Буковині, а й далеко за її межами. Коли Степан Гіга її виконує, зал завжди встає. На очах багатьох з’являються сльози.
– Для мене ім’я Назара Назаровича дуже близьке, і я вважаю святою справою зберігати пам’ять про таких талановитих людей, – каже народний артист України Степан Гіга. – Те, що у вас відбувається такий фестиваль, це дуже добре. У чернівецьких ресторанах завжди грали хороші музиканти, професійні. Більшість відомих артистів України також пройшли через ресторани, весілля, бо це серйозна школа.
"Я написав не лише "Яворину"...
– Як народилася пісня на вірші Степана Галябарди, яка сьогодні так часто звучить на наших телеканалах як пісня-спомин про близьких людей?
– Коли Назар Назарович помер, я був в Італії на гастролях і не міг бути на похороні. Для мене це був важкий удар і втрата. Згодом мені Степан Галябарда показав ці вірші, сказав, що багато людей відмовились написати пісню. Я запевнив, що спробую, і вдалося. Я ще одну пісню написав – і слова, і музику, – присвячену Назарієві – "Мандрівний скрипаль".
– Ви вписуєтесь у сьогоднішній шоу-бізнес?
– Гріх скаржитися. З 10 жовтня я в дорозі і буду вдома лише в грудні. Навіть свій день народження – 16 листопада – святкував у Тернополі. Я там викладаю на музично-педагогічному факультеті.
– Як вдається і гастролювати, і викладати?
– У мене є два асистенти, а я веду майстер-клас, коли приїжджаю на кілька днів.
"Усіх грошей
не заробиш"
– Сьогодні артисти вважають, що треба жити лише в Києві, аби отримувати цікаві пропозиції. Ось і наш Павло Дворський днями остаточно переїхав до столиці.
– Я можу довести зворотне. Бо я жив у Києві і повернувся назад, зараз вся моя родина і я живемо в Ужгороді. Я не належу до сьогоднішнього шоу-бізнесу, який є в столиці, хоча беру участь в багатьох концертах. Я належу до тих артистів, які просто співають для народу. Найвища нагорода для мене – це вдячні глядачі.
– А якщо запропонують заробити перед наступними виборами?
– Я дуже уважно до цього ставлюся, не дуже кидаюся на гроші, всіх їх не заробиш. І своїм колегам про це завжди кажу. Слава Богу, ми працюємо, і у нас багато концертів.
– Ваша родина має стосунок до мистецтва?
– Моя дружина працювала в Чернівецькій філармонії в тріо бандуристів. Я її дуже важко звідси забирав, бо вона працювала за направленням. Донька закінчує інститут мистецтв при Прикарпатському національному університеті. Син закінчує музичну школу, грає на скрипці, на гітарі, йому 13 років. Вже має певні творчі досягнення – у конкурсі "Крок до зірок" та інших. Я, щоправда, замало уваги приділяю своїм дітям. Мені деколи дорікають за це. Але коли маю можливість, завжди проводжу з ними час.
– Які цікаві випадки з концертного життя згадуються найчастіше?
– Я ще хочу згадати про Назарія Назарійовича. Коли я був початківцем, він, тоді вже відомий і знаменитий співак, підійшов до мене і сказав: "Степане, не хвилюйся. Все буде добре, ось побачиш". А без підтримки тоді мені було важко. Якось я брав участь у фестивалі "Пісенний вернісаж", зайшов до гримерної, а моїх костюмів немає, все вкрали!!! Це було за півгодини до виступу. Я був у розпачі. Тоді Назарій запропонував, щоби поміряв його сорочку, туфлі мені дав Анатолій Пащенко, а Віталій Білоножко – штани. Сьогодні навряд чи таке можливе – кожен сам за себе, а той випадок, ту підтримку я запам’ятав на все життя.
