На одному із радянських парадів Леопольд Барановський шокував публіку незвичним трюком. Він проїхав по бруківці 100 метрів, стоячи на сидінні мотоцикла! Воно і не дивно, адже він був гонщиком №1 у буковинській команді 50-х і швидко став кумиром уболівальників мотокросу. Якщо Барановський фінішував першим, фанати піднімали його на руки разом із мотоциклом і так несли до закритого парку. Нинішній голова обласної ради мотоспорту Володимир Токарюк теж якось не втримався і вхопив чемпіонський мотоцикл за глушник. Таким чином він дуже попік собі долоні, але саме тоді вирішив стати гонщиком, незважаючи ні на що.– Коли я був ще підлітком, то вже їздив на мопеді, – каже Леопольд Барановський. – Потім ходив до мотошколи, котра колись знаходилася на розі вулиць Руської і Волгоградської. Дуже хотів брати участь у змаганнях, але тоді в мене ще не було прописки, і я не міг отримати права. Однак мене впускали на трасу і без прав. І одного разу я легко обійшов усіх і приїхав першим. Дехто з гонщиків почав кричати, що я цього не заслужив, бо не маю водійських прав. Тож залишився я тоді без кубка і диплома. А я не ображався, був задоволений, що зміг покататися (сміється, – ред.).
– Чи дружили із суперниками?
– З усіх мотогонщиків я найбільше дружив із Віля Кастлем. Ми разом тренувалися і разом брали участь у змаганнях. Дівчата звертали на нас увагу, знайомилися, але тоді мені було не до дівчат, бо в мене були дуже сильні суперники. Окрім того, мав значні проблеми із тренером, тому що він виступав разом із нами і дуже хотів перемагати. Коли помітив, що він вивів з ладу мій мотоцикл, страшенно з ним посварився! Зі злості я купив у розстрочку звичайний дорожній "ІЖ 350" і власноручно форсував його, майже довівши до рівня спортивних мотоциклів. І на ньому вигравав протягом восьми років. У 1959-му поїхав до Кишинева на всесоюзні змагання на кубок Гагаріна. Приїхали аси з усього Союзу, побачили мій мотоцикл і почали з мене сміятися. Тоді я приїхав 19-м.
– Хто за вас найбільше вболівав?
– Дружина, з якою я познайомився на цукровому заводі на танцях. Вона мала вищу освіту, тому все розуміла і не перешкоджала моїм заняттям мотоспортом. Вона ходила зі мною на перегони, дуже вболівала за мене, але й дуже хвилювалася. Ми ж щоразу ризикували життям.
– Траплялися екстремальні ситуації?
– Перед лінійними перегонами я вирішив потренуватися. Це була траса на Бояни, обабіч якої розташувалися цигани. І ось їду я на великій швидкості, уже за сто, аж раптом з циганської підводи стрибає величезний пес. На повному ходу я врізаюся в нього, відпускаю мотоцикл, а сам юзом лечу по асфальту. Та так, що у мене від тертя загорівся лижний костюм. Помацав себе – ніби руки цілі, ноги теж. Значить, живий залишився. Потім дуже боліло плече, але на змагання все одно пішов. Дружина зранку зробила масаж, і я таки виграв.
– А чим займалися після кар’єри мотогонщика?
– Купив білу "Волгу" і човен. Човен був потрібний для того, щоби я міг катати доньку на водних лижах. Але не міг покинути мотоцикли. Влаштувався на плодовому комбінаті мотоциклістом, розвозив різні фрукти і овочі. Якось попросив у директора мотоцикл, зняв коляску, вийшов на старт – і переміг. На роботі я теж боровся за перші місця (показує медалі "Лідер соцзмагання" – ред.) Це було не так легко, бо за весь рік ти не міг запізнитися, випити сто грамів. Тепер дивлюся "Формулу-1" й інші перегони. Шкодую, що мені зараз не двадцять, інакше був би великим гонщиком.
Нещодавно Леопольд Барановський відзначив 73-річчя. До числа осінніх ювілярів додалася і прославлена мотогонщиця Октябрина Сениця, якій виповнилося 70 років.
