«Я почувався би щасливим, якби мені було хоча б 74», –

Йосиф Бург – єдиний, напевно, у Чернівцях, хто ще може розповісти, як на початку минулого століття носили на голові селяни з Роші домашнє масло у плетених кошичках, а у ресторані "Європа" збиралися банкіри і торговці.

93-річний всесвітньо відомий письменник нині живе на тихій вулиці Шептицького, продовжує писати на ідиш, а його пам’яті та блискучому почуттю гумору можуть позаздрити 20-річні.

На підтвердження останнього – анекдот, який він процитував декілька місяців тому на офіційному заході в облдержадміністрації. "Знаходить єврей на дорозі гаманець. Дивиться на нього, і раптом згадує, що сьогодні – субота, коли євреям не можна працювати. Зводить очі до неба: "Господи, у мене ж дружина, двоє діток, допоможи мені чимось!" І диво... У той час, коли всюди була субота, у тому місці, де стояв єврей, був ...четвер!"

Мої предки залишилися тут,

і я залишуся

– Вам не сумно писати мовою, якої вже майже не існує?

– Цікаве питання. Перше: з чого ви взяли, що цієї мови вже не існує? Друге: якби навіть так і було, то все одно це не так. На ідиш ми маємо лауреата Нобелівської премії Ісаака Бешевіса Зінгера. Багато народів можуть цим похвалитися? А ми можемо. Після війни Сталін показав, що не набагато кращий за Гітлера. Він думав, що коли він ліквідує єврейську еліту, то решту вишле до Сибіру, і так вирішить "єврейське питання". І народ поступово асимілювався.

Єврейська мова живе, існує. Якби мова не існувала, то для кого я би писав книги? Нею розмовляють тисячі і тисячі. Але того, що було, вже немає, і важко сказати, як буде далі. Моє покоління відходить. Молоді мають більш академічні знання. Вони ідиш вивчають в університетах, на семінарах. Звичайно, це раніше йдеш чернівецькими вулицями і чуєш на кожному розі цю мову. Сьогодні єврейська мова існує переважно в Америці, Канаді, частково в Ізраїлі, де державна мова – іврит. Коли до Ізраїлю з’їхалися емігранти, багато хто боявся, що головною мовою буде ідиш. Тоді з 16 мільйонів євреїв світу 12 говорили на ідиш. Івриту майже не знали, і ось минуло 60 років, і проблеми немає, та вже й 30 років тому не було. В Ізраїлі виходять газети, журнали, книги на ідиш. Тому вважати ідиш мертвою мовою – неправильно.

– Чим відрізняються колишні Чернівці від сьогоднішніх?

– Корінних мешканців Чернівців сьогодні майже немає. Майже всі, хто живе сьогодні у Чернівцях, – це приїжджі з інших місць. Одні – з Росії, інші переїхали з села. Раніше на вулиці я чув німецьку, українську, польську. Сьогодні цього вже немає. Люди вже не ті. Іноді я думаю: "Господи! Мені пропонували залишатися на Заході, я казав, що ніколи від свого не відійду нікуди. Мої предки залишилися тут, і я залишусь". Зараз осліп, не можу читати. Отримую листи на ідиш і не можу навіть знайти когось, хто би мені їх читав. І це тоді, коли раніше тут сотні людей розмовляли на ідиш! Часто на Чернівці кажуть "маленький Відень". Це більше, ніж Відень. Там був квартал, "другий біцирк", де розмовляли на ідиш, а у Чернівцях всі розмовляли різними мовами. Горішні Чернівці – район Кобилянської – місце еліти, де говорили німецькою, хоча жили переважно євреї, а нижня частина, до Пруту, була заселена ремісниками та дрібними торговцями і розмовляла на ідиш. І я єврейський письменник. Мене запитують в Австрії та Німеччині, чому я не німецький письменник. Я відповідаю: "Я з маленького єврейського містечка, яке дуже люблю".

Пам’ятаю, у швабів, що жили на Роші, було дуже смачне масло, яке вони продавали у плетених кошиках, що носили на голові на ринки. Найрозкішніший ресторан – "Європа", сьогоднішній "Дністер". Там збиралися тоді багачі, торговці, банкіри. Про інтер’єр не скажу – якщо чесно, у ті часи я не ходив у ресторани. Від Пруту до парку їздив трамвай. Життя було дуже спокійне.

У євреїв майже

не було змішаних шлюбів

– Яким було ставлення до жінки у старих Чернівцях, мешканців – один до одного?

– Ми – древній народ. Нас гнали, били, вбивали, і знаєте, що нас зберегло до сьогодення? У нас майже не існувало змішаних шлюбів. Пригадую випадок у Вижниці: дівчина закохалася у гуцула і втекла з ним. Три дні місто було у траурі. Батьки запалили свічки у вікні, як за покійника. Сіли на підлозі, ніби ховали доньку.

У мене дружина росіянка. Ми чудово прожили разом майже 60 років, але іноді я думаю: "Що би сказав мій батько, що його син одружився з росіянкою?" Це була серйозна проблема. Пригадую, у Вижниці жив лікар Шварц. Він одружився з українкою-медсестрою. То ніхто до цього лікаря не ходив! Жоден єврей, і це передалося українцям. Це не був протест, а логічне питання: "Як? У суботу у нього пічка горить?!" Сьогодні цього вже немає.

До приходу румунів не було навіть натяку на якусь національну неприязнь.

Пригадую, знаменитий ребе з Вижниці після Першої світової війни жив на кордоні з Угорщиною, але щороку до єврейського нового року (вересень-жовтень) приїжджав до Вижниці. Зустрічали його з поїзда з факелами усі. Якось прийшов навіть православний священик з Путили. Священик йде з хрестом і розуміє, що ребе не наблизиться, якщо побачить хрест. Тоді він ...перекинув хрест на спину. Скільки йому потрібно було сил, розуміння, що людина є людина, щоби зробити це!

Дуже хочеться жити

– Розповідають, що довоєнним лікарям-євреям не було рівних?

– Справді, лікарі були чудовими. Якось захворіла моя маленька сестричка: у неї набрякла нога, підвищилася температура. Тоді у місті з’явилися перші телефони. Такий собі: крутиш-крутиш, потім називаєш, кому ти телефонуєш, і тебе з’єднують. Я побіг на прохідну заводу телефонувати до лікарні доктору Флоре (єврейська лікарня для бідних євреїв розташовувалася поблизу тролейбусної зупинки на початку вулиці Сагайдачного). Тоді я вперше у житті розмовляв по телефону. Коли взяв трубку, так розхвилювався, що не міг спершу навіть розмовляти. Лікаря на місці не було – медсестра пояснила, що він на концерті у філармонії. Я чекав із слухавкою хвилин 15, і раптом чую голос лікаря. Така поважна людина пішла з концерту, отримавши звістку про хворобу незнайомої дівчинки.

Лікар оглянув сестру, надав допомогу. Я йому кажу: "Лікарю, скільки коштують медикаменти, ваші послуги?" На що отримав відповідь: "Слухай, молодий чоловіче, завтра до мене звернеться багатий, і він заплатить і за себе, і за твою сестричку. Не сумуй – усе буде добре!" Так, було би усе добре, якби мою сестричку не розстріляли...

Ось таким було ставлення лікарів до людей. І не тому, що я був євреєм, а тому, що я був людиною.

– До Спілки письменників вас приймали двічі...

– У 1940 році мене прийняли до Спілки письменників.Під час війни усі документи зникли. Після війни мене питали: "Як, ви не член Спілки?". На що я відповідав, що тоді було одне, тепер – інше.

А за хрущовських часів у Лейпцігу видали мою книгу. Тоді зателефонували з Києва: "Як це ви досі не член Спілки?" Мене прийняли знову.

Сьогодні я заслужений працівник культури, почесний громадянин Чернівців, отримав медаль від президента, маю ордени із Австрії, Німеччини, мої книги видані у багатьох країнах.

– Чи змінюється сприйняття світу після 90? Чи такими самими гарними видаються дерева, сонце, вродливі жінки?

– Сонце світить, дерева цвітуть – нічого не змінилося. Обов’язково звертаю увагу на вродливих жінок. Я дуже люблю гарних жінок. Але ж зараз через поганий зір не бачу...

– Що відчуваєте на вершині?

– Відчуваю, що мені дуже хочеться ще пожити. Лише не дай, Боже, мені прожити бодай день без моєї дружини. У мене дуже хороші рідні: дружина, донька, правнук, який піде до першого класу.

Чи щасливий я? Щастя – це дуже широке поняття. Я почувався би щасливим, якби мені було хоча б 74. А зараз... Я ж реаліст, усе розумію. Зараз мені дуже легко. На жаль, наприкінці життя.