Дев’ять років тому у селі Великому Вижницького району ховали 36-річну Марію Дімбровську. Вродлива жінка згоріла від пухлини мозку за рік. Круглими сиротами залишилися шестеро дітей. Найстаршому Дмитрові було 18, найменшій Альонці – 1,5 року.
Після похорону за дітьми одразу прийшли, щоби відправити їх до дитячого будинку, але відповідь старшого брата була по-дорослому короткою: "Як ділилися дотепер шматком хліба – так і далі буде. Діти до сиротинця не підуть".
"Я не повернуся, синку"...
За тиждень діти пішли до сільської ради – старший брат Дмитро Дімбровський почав оформляти опікунство над молодшими дітьми: трьома братами і двома сестричками. Із родичів у них залишалися лише важко хвора бабуся та дідусь, які виховували ще й своїх малолітніх дітей.
– Мамина смерть нас просто з ніг звалила, – розповідає Дмитро. – Після народження Альонки вона часто скаржилася на головні болі, а згодом почала непритомніти. Але після нападів болю почувалася нормально – усе робила по господарству. Нашу півторарічну сестричку годувала грудьми навіть за три дні до смерті.
Мені саме виповнилося 18, і прийшла повістка до армії. Мама ще плакала, бо їй не вірилося, що у неї такий дорослий син. Хвилювалася, як я там буду... Але на призовному пункті, куди ми удвох приїхали, дали відстрочку до весни, і ми поїхали проводжати її до лікарні.
Мама зважилася нарешті лягти до районної лікарні, адже усі обстеження у діагностичному центрі так і не пролили світло на причину дивних приступів. Пригадую, як дорогою вона мені стиха сказала, що дуже не хоче їхати. "Чому? Тебе ж підлікують!" – дивувався я. – "Бо не повернуся, синку"...
Я навіть думки не припускав, що це останні слова, які запам’ятаю на все життя! Вона ж сама йшла, сміялася, розмовляла!
Наступного дня я із дядьком поїхав до лікарні навідати її, але до палати нас не впустили. Повернулися додому, а вранці до хати вбігла сусідка: "Телефонували з лікарні. Мами вашої більше немає"...
Як ми плакали! Навіть малі, які мало що розуміли – подивилися, що усі плачуть, і собі...
Найменша сестричка Альонка і дотепер плаче: "Як би я хотіла, щоби моя мама жила! Я ще пам’ятаю, як брали її на машину, як лежала вона, нібито спала, як поклала їй до труни шоколадку".
Після похорону до сиріт зателефонували із районної лікарні: "Ми зібрали кошти для сиріт, хочемо передати". Але після того, згадує 25-річна Настя (коли померла мама, їй було 15 років), як почули, що жінку вже поховали, так і забули про наміри.
Діти виховували один одного
Як жили усі ці роки шість сиріт у нашому непростому і байдужому світі? Усі ці роки вони тримали корову, бичка, свиней, обробляли немалий шмат поля. Треба було виживати. Одразу після смерті мами Дмитро влаштувався на роботу – до лісгоспу, потім – на пилораму, зараз працює, як він каже, "по людях".
– Один одного виховували, – сміється Дмитро. – Я подорослішав, то вже "фрику тримав". Часом спати вже пора, а менші бавляться, я світло вимкну – мусять спати. Звичайно, що вистояли ми також завдяки бабусі й дідусеві (маминим батькам), які жили за декілька хат від нас. Бабуся була дуже хворою, коли мама померла, але потім їй стало легше, і коли треба було допомогти приготувати їжу, по господарству, пожаліти, приголубити – наша бабця вже була тут як тут.
– Я готувала, прала, доглядала дітей, – пригадує 25-річна Настя. – Коли отримували пенсію з втрати годувальника, то усі питання вирішували самі – кому що купити. Звичайно, радилися з бабусею, але насамперед купували одяг старшим, бо малі вже будуть доношувати. Були часи, коли жили дуже бідно. Але скажу, що вистояли ми завдяки нашим найдобрішим у світі бабусі та дідусю. Уявіть собі: коли ми сідали їсти, то за один обід з’їдали чотири буханки хліба! Наш дідусь завжди йшов з роботи і купував цілий мішок хліба.
Чи пустували малі Дімбровські? Старші – Дмитро і Настя, на плечі яких лягло виховання менших, – кажуть, що ні. "Ніколи було , та й вони бачили, як нам непросто – намагалися в усьому допомогти".
Щоправда, не все було так просто: Настя, наприклад, досі жалкує, що так і не могла піти вчитися.
– Я повинна була доглядати дітей, – посміхається вона. – Як я могла? Худоба, господарство. Самих лише джинсів я прала за одне прання по 40 пар. Терла я їх щіткою годинами.
Новий будинок
купили ...англійці
Поховали свою маму і жили усі роки шестеро сиріт у малесенькій двокімнатній хатинці. Коли повиростали – стало тісно, й діти вирішили, як кажуть у селі, "їхати до міста". Приїхали до Чернівців, потрапили на прийом до Бауера, і згадують нині його ледь не щодня.
– Він зв’язався із філіалом організації "Житло і надія для дітей" (вона існує на пожертви англійців), який розташований у Києві, – пригадує Настя. – Звідти приїхали люди, сфотографували нас біля маленької хатки і два роки тому купили нам у Миговому будинок.
Нині Дімбровські – справжні господарі, бо живуть у своєму будинку. Працьовиті, порядні, веселі, і, як то буває у світі, – небагаті. Але вони не сумують – бо не у багатстві щастя, як каже Настя. Старші досі неодружені. Кажуть, що немає куди поспішати, та й малих на ноги треба підняти.
Щоправда, зібрати Дімбровських докупи, щоби сфотографувати, непросто – або старші у полі, або найменші у Чернівцях – на навчанні.
– Чи відрізняємося ми від інших дітей із повних родин? – каже Настя. – Певно, що так. У них – гроші, вони гарніше одягнуті. Але на кого нам ображатися? Як можемо – так і живемо. Знаєте, як кажуть старі люди на Буковині: "Нехай бідненько, але чистенько". Головне, що ми любимо один одного і нашу бабцю з дідусем – найкращих людей у світі.
19-05-2005, 14:28
0
1 641