Історію творять не лише брехливі політики та кровожерливі полководці. Біографії водія чи прибиральниці для вічності не менш цінні, а, може, і більше – вони принаймні не забирають чужі життя та нерви, а своєю роботою приносять людям лише радість. Таким персонажем є столяр Михайло Григорець, який 22 роки пропрацював у одному приміщенні – колишній резиденції комуністичних секретарів, а тепер – альма-матер чернівецьких істориків. Останні і не підозрюють, що коли вони йдуть після пар додому, поламані ними стільчики ремонтує людина, яка займалася цим ще в легендарні для них комуністичні часи. – Як ви потрапили на таку роботу?
– Тоді було дуже важко сюди потрапити. У гуртожитку жив інструктор, який мене порекомендував. Три тижні мене перевіряли. Під час співбесіди завідувач фінансового відділу запитав, чи я п’ю. Я відповів, що лише на свята. Він подумав і сказав, що свят дуже багато, але... прийняв.
– Ніколи не шкодували, що пішли працювати саме сюди?
– Я багато тут навчився. Зарплата була нижчою, але пообіцяли квартиру, яку я і заробив, хоча й аж через 9 років – останній її отримав. Того дня, коли закривали обком, я пішов до церкви. Виходжу – мітинг, усе йде до того, щоби закрити. А саме тоді збудували дім, а я не мав квартири. Виходжу з церкви й думаю: "Ану, зайду в обком". То була 12-та година. Зайшов, а мені кажуть: "Добре, що прийшов. Зараз ми тобі дамо виписку секретаріату обкому на отримання квартири". О першій годині мені дали документи, а о другій годині обком закрили назавжди. Якби я не зайшов...
– Що частіше ламалося?
– Тоді курйозів не було, бо більш-менш серйозні люди працювали. Тепер нормальна ситуація, до якої я вже звик: не можуть відчинити замок. Приходжу, дивлюся – у серцевині сірник, який всунули студенти, щоби зірвати пару. Я вже для такого випадку маю спеціальне шило.
Жінок відкрито не водили, а коньяк був
– З ким з партійних вождів довелося попрацювати?
– Я пережив трьох перших секретарів. Коли прийшов, то був Володимир Дикусаров, потім Микола Нівалов і останній – Євген Дмитрієв. В усіх них бував удома. Найбільш людяним був Дикусаров, навіть сам перший вітався. З Дикусаровими жила бабуся, то вона завжди нас яблуками частувала і склянку вина наливала. А ще Дикусаров любив співати українські пісні. Пам’ятаю, виїжджали у господарство, усі у спортивних костюмах. Потім сідали обідати, пили по сто грамів. Була душевна атмосфера.
Найгоноровішим був Нівалов: дивився завжди зверхньо. Коли він переїхав до іншого міста, у нього вдома залишилися два спортивні велосипеди. Я допомагав йому із переїздом й кажу: "Миколо Миколайовичу, може, подаруєте мені один?". "Нема проблем – скажеш дружині, й вона віддасть". Я їй зателефонував, а у них саме тоді син одружився. Дружина і каже: "Я то віддам, але Микола Миколайович подумав, на чому онуки будуть кататися?"
– Яка тоді була атмосфера у цих стінах?
– Мені дихалося вільно. Можливо, десь нагорі щось крутилося, когось "з’їдали". А я знав, заради чого працюю.
– Партійні боси були вихованими?
– Більшість, але не всі. Багато було таких, які не розуміли, що таке простий народ. Вони знали лише себе. Але більшість були порядними людьми.
– А правду кажуть, що перші люди області пили відрами коньяки й водили сюди жінок?
– Щоби відкрито водили жінок – я цього не бачив. Але у кабінеті у себе міг робити, що захочeш. Якщо заходила до секретаря чи інструктора жінка, то чим вони там займалися, це вже важко сказати, але щоби привозили – цього не було. А про коньяк – у кожного серйозного завідувача щось у сейфі завжди було – коньячок, як правило. Ящиками не привозили, а так – пляшку, дві. Було таке, що й мені 20 грамів наливали. Щоправда, люди, у яких були проблеми з алкоголем, тут не затримувалися – суворо було щодо цього.
– У кого з цього будинку були найкрутіші машини?
– У сьогоднішніх студентів. У ті часи найкрутішою була "Волга".
Окремі партійці таємно святили паски
– Як поєднували ви і ваші колеги комуністичний атеїзм із нашою буковинською набожністю?
– Я завжди ходив до церкви таємно, дітей хрестив. Деякі партійні боси також ходили до церкви. Я бував у них удома й бачив, що паску святили. Якось на Різдво так захотілося заколядувати! Ми з працівником Іваном тихенько йдемо в їдальню і стиха колядуємо дівчатам. Починаємо тихенько, а потім Ваня заводить вже на весь обком. А ті чули, напевно, але вуха затуляли. А якось уранці ми з нашим стареньким садівником вирішили заспівати українську народну пісню. А тут заходить головний бухгалтер. "Це що ви робите?" – "Співаємо". Через декілька днів йдуть збори, й він виступає: "Я заходжу до підвалу, а Міша з Йосипом Яковичем співають ...українську пісню". А наш завідувач запитує: "Що, п’яні були?" – "Ні, ранок був, але ж... співали". На що отримав відповідь, що якщо п’яні не були, то нічого – вони коли працюють, то співають.
– Як партфункціонери сприйняли падіння КПРС?
– Для багатьох це був крах. У останні дні паперознищувальні машини працювали безперестанку. Я тоді був з одного питання у Дмитрієва вдома і бачив, що партійці були трохи налякані. Про це ніхто не говорив, але було видно.
– Як відбулася передача будівлі від комуністів до студентів?
– Спочатку це було страшно. Мене боліло серце, голова. Що тут творилося! Першою постраждала полакована підлога. Раніше ж ходило 120-150 осіб, а тут прийшли 1,5 тисячі. З часом усе почали приводити до ладу.
– А що вам допомогло пережити трьох комуністичних керівників?
– Характер. Виховання. Почуття гумору. Віра в Бога.
