Інопланетяни на паркані

Про звичайний сільський паркан із Чорногузів, що на Вижниччині, районом ширяться легенди. Розповідають, що зображені на ньому НЛО, містичні очі та космічні знаки – мають неабияке і загадкове значення. Додали загадковості чутки про те, що господар незвичайного паркану намалював на дверях свого магазину справжнього дідька, і туди повалив народ...

Господар містичного паркану виявився симпатичним й абсолютно незагадковим власником магазину "Ассоль". Геннадій Гордон стояв за прилавком й обслуговував сільських жінок, які набирали хлібини й борошно у полотняні торбини. Щоправда, посміхався чоловік якось по-філософськи, та й покупці виглядали не менш оригінально: одна із жінок, наприклад, була взута у калоші на босу ногу (за вікном падав сніг і гудів морозний вітер). Коли інша жінка меланхолійно поцікавилася, чи не зимно, бува, без чобіт, то отримала віршовану відповідь: "Болів поперек, тепер нога – смерті нема", – й милу загадкову посмішку.

– Чому я розмалював так паркан? – видно було, що чоловік і сам ніколи не замислювався над цим. – Настрій у мене був такий п’ять років тому – песимістичний. Зараз, напевно, я не зробив би цього.

Зізнаюся чесно, ідея народилася від ...пияцтва та від бездіяльності. Я тоді двічі на тиждень їздив торгувати на базар, а весь інший час – пив. Не соромлюся розповідати про це, бо три роки тому кинув пити, й сьогодні навіть пива не п’ю.

Як розповів пан Геннадій, переїхав до Чорногузів він з Криму десять років тому (родом він із Кіцманщини), та й паркан побудував звичайний – як у всіх. Одного дня господар пофарбував паркан у сірий колір, відійшов на декілька метрів, щоби помилуватися роботою, і зрозумів, що сірий колір – це сумно.

– Сам я малювати не вмію, лише окремі штрихи робив, – розповідає, – тому допомагав мені перетворювати паркан із сірого на теперішній знайомий художник Олексій. Він ще жартував, що через десять років, коли він стане всесвітньо відомим художником, я зможу продати з аукціону цю його роботу.

Усе було зроблено за один день. Коли ввечері повернулася дружина, зреагувала миттєво – аж до розлучення. Сказала, що не хоче ганьбитися, бо усі будуть звертати увагу тепер на паркан. А вийшло усе навпаки – люди насправді зупинялися, але – щоби краще роздивитися й похвалити. Тоді й дружина передумала розлучатися.

Пан Геннадій пригадує, що мав досить приблизну уяву про те, як повинен виглядати паркан, тому кожен сектор виглядає по-іншому. У центрі – фантастичні будинки ("Місто моєї мрії", – пояснює Геннадій), на хвіртці – дивакувате сонечко із написом на "пузі": "ВХІД". А також: НЛО, двометрове око, химерні космічні фігури, краєвиди Алупки, казкові равлики. Що це означає – навіть він не може пояснити. Цікаво виглядає хирлявий чоловічок із самовпевненим обличчям та збільшувальним склом:

– Це чоловік із хворобливим самолюбством, – посміхається пан Геннадій. – Знаєте, як воно у житті буває: сам маленький – а начепив скло, й уже нічого...

Є картинка із написом "Останній день" (чорна і страшна), поряд – скелет зі щасливою посмішкою та написом "Весела Україна" ("Усі тоді були голодними, але веселилися", – пояснив господар).

– Я цей паркан так розфарбував не з метою реклами, – каже пан Геннадій. – Тоді ще й магазину не було. А ось орендую невеличкий магазинчик на базарі у Вижниці – то там я розфарбував двері, бо туди категорично ніхто не заходив. Я знову знайшов Льошу-художника: "Намалюй щось таке, щоби покупці заходили хоча би заради цікавості". Він мені й намалював на дверях ...дідька. Народ повалив у магазин – винятково із цікавості, а там вже роздивилися, що ціни невисокі.

Щоправда, незабаром двері довелося замалювати: деякі почали кричати, що мій "дідько" – це просто катастрофа. Також казали, що архітектура базару вимагає єдиного рішення. Довелося просто перефарбувати у зелений колір. Як у всіх.

Я взагалі фантазер за натурою. За освітою механік, а у душі, напевно, дизайнер. Бачите частину паркану, де нібито порожнє місце? Там я мріяв написати цитату із Муравйова-Апостола – що було актуально у минулому – сьогодні суперактуально. Це так банально, але так здорово! Та десь книжка загубилася – і немає цитати на брамі.

Запитання про те, чи побудував він місто своєї мрії, пан Геннадій залишає без відповіді. Лише загадково посміхається.

– Мрії у мене залишилися, – каже. – Але вони вже не пов’язані із парканом. Зміст мого життя сьогодні – п’ятирічна донька. До речі, народилася вона того ж року, коли я пофарбував паркан. Отакий збіг.