Однокурсник спікера Литвина знає різницю між революціями

Знайомство з КДБ

– Коли на нашу кафедру в університеті зателефонували з КДБ і ввічливо попросили мене зайти "на консультацію", я майже не сумнівався, що звідти додому не повернуся, – згадує події 1988 року чернівецький історик Віктор Коніщев.

– Зібрали речі, змінну білизну?..

– Ні, але дружину попередив, щоби не лякалася в разі чого.

У спеціальній кімнатці з сірими стінами, де були лише стіл та кілька стільців, занадто активному викладачеві коректно нагадали, що він – росіянин, член КПРС, працює у престижному вузі, та чомусь взявся занадто пропагувати українську мову як державну. Хіба не знає "кривавої історії ОУН-УПА"? І загалом його діяльність попахує націоналізмом. Але скрупульозний у ставленні до першоджерел Коніщев нагадав статтю з Конституції СРСР 1978 року, де безпосередньо йшлося про права союзних республік – "аж до відокремлення". На його подив, кадебешники не тисли, тільки коректно попередили. Очевидно, вже час не той – все-таки горбачовська відлига. І продовжував діяльність у товаристві "Меморіал", у "зеленому русі", вже не боявся відкрито говорити на кафедрі: чому це партією керує КДБ?

По суті, влився у ту революцію, про яку тепер ми говоримо як про джерело "помаранчевих" подій.

Раніше не боялися "чорних сотень"

Тоді, наприкінці 80-х – початку 90-х, ми частенько бачили Віктора Петровича на засіданнях опальних диспут-клубів у редакції "МБ", під час мітингів, пікетів – перших публічних акцій часів перебудови.

– Саме у редакції, за квотою товариства "Оберіг", мене делегували на Перший з’їзд Народного Руху України, – згадує Коніщев. – Пам’ятаю, їхали разом із Олександром Масаном, Ігорем Буркутом, Володимиром Стариком, Леонтієм Сандуляком. У залі Київської політехніки тоді вперше прозвучала перед початком з’їзду увертюра до опери "Богдан Хмельницький", доти забороненої за націоналізм. Виступав Олесь Гончар, розчулено говорив, що радий, що дожив до такої події. Гучномовці транслювали з’їзд на вулиці, де зібралися тисячі людей. За емоційністю та розкутістю ті дні, той настрій можна порівняти з подіями "помаранчевої революції".

– А чим же відрізнялися тодішні зрушення і останні події? Ви ж і нещодавно були на передовій.

– Тоді не було страху, що того, хто йде у перших рядах, можуть убити, просто фізично знищити. Тоді найстрашнішим вважалося КДБ. Так, могли посадити, звільнити з роботи. Тобто боялися силовиків від держави. Страхи нового часу – кримінальні сили, які можуть вбити на замовлення. "Чорні сотні" завжди супроводжували революції. Тоді було головне – задекларувати своє, продефілювати з новими гаслами і символами, а не лягати кістьми. Тепер на Майдані абсолютно конкретно постало завдання: захистити.

– А як же страх?

– Занадто велика кількісна підтримка була. Хлопці так і казали: нас не встигнуть вибити, будь-яка зброя повалить лише перших, наступних надто багато.

Втратив роботу,

але навчив сина

Ще одна відмінність у тому, що тоді ніхто не замислювався, а що ж буде далі, переважала ейфорія. На тому ж першому рухівському з’їзді відверто визнали з трибуни, що, наприклад, економічна програма не готова, не розроблена. Не було фінансової основи. Тепер лідери вже мають і конкретний досвід, і конкретні гроші. Важливий факт, що люди на революцію давали свої гроші.

Сам Віктор Коніщев узяв відпустку за свій рахунок, коли їхав до Києва на Майдан. А за свою активність у першій революції таки позбувся роботи – університет не переуклав із ним контракт. Досвідченого вузівського викладача кілька місяців дружно не брали вчителювати навіть у середні школи, коректно, але відмовляли. Довелося навіть стати регулярним донором – за кров платили гроші, треба було годувати сім’ю. Підростав син, дружині у держустанові натякали, щоби вплинула на чоловіка, бо і сама місця позбудеться.

– На те, що ваш син самотужки пробився на досить престижне навчання у Кембриджі, вже навіть отримав роботу у Лондоні, як думаєте, вплинули ті екстремальні обставини, у які ви самі ж таки постійно "впрягалися"?

– Справді, син якимось неймовірним для мене способом, через комп’ютерне спілкування виграв конкурс на престижне навчання, повідомив нам про це вже як про довершений факт. Тепер має дві освіти – наш університет і Кембридж. Гадаю, головне, у чому я його переконав, – це необхідність мати грунтовну класичну освіту. Саме завдяки своїй освіті я зміг усвідомити суть подій, що відбувалися і відбуваються, та визначити своє місце у них.

– Але ж мали досить парадоксальний, як на сьогодні, фах історика КПРС.

– Так, я закінчив істфак Київського університету саме за цією спеціальністю. Хоча прийшов туди з бажанням вивчати старовину. Але захопився сучасними процесами, обрав те, що найбільше давало доступу до першоджерел. І дисертацію писав про події 1917-1918 років: як копнув реальні тогочасні газети різних сил та напрямків, старі підручники та навіть роботи Леніна без купюр, а потім порівняв з посібниками та програмами, за якими нас напучували, – так і прийшло розуміння істинної суті подій. Брежнєв з Олімпіадою, чергами, пропагандою вкрай "дістав"! А тут і відлига саме нагодилася.

Для Литвина головне – мета, а засоби знайде

– У нас на курсі серед 120 студентів було 50 киян, через них вільнодумство просочувалося. Були діти цеківських функціонерів, які багато чого знали, вчилася з нами онука Володимира Сосюри – Ірина. І, до речі, нинішній спікер парламенту Володимир Литвин.

– І дуже він змінився відтоді? Загордився?

– Ні, до однокурсників досить відкритий. Пам’ятаю, одна з наших дівчат у біду потрапила, зовсім не могла ходити, ми попросили, то Володимир вибив гроші для операції.

Змінювався не потім, а протягом навчання: між першокурсником із села і випускником-лідером – просто небо і земля. Одразу став відмінником і старостою, у будзагони ми їздили. Про нього чітко було зрозуміло: це людина з відвертим іміджем того, хто поклав собі щось за мету і будь-що її доможеться, пристосувавшись до вигідних реалій. Його послідовності та наполегливості можна було лише дивуватися. Хоча дивуватися ми швидко перестали – все розвивалося досить логічно. Володимир одружився з донькою першого секретаря Печерського райкому партії у Києві, став секретарем-референтом у ректора університету, працював у Леоніда Кравчука. Абсолютно послідовно він дійшов і до голови Верховної Ради. Ну, нас же не дарма вчили добре аналізувати і засвоювати причинно-наслідкові зв’язки!..



Від редакції: Вітаємо Віктора Коніщева з 50-річчям. Бажаємо не втрачати революційного настрою та енергії!