Брати по крові та духу

На Буковині що не село – то різний звичай чи обряд. Але такий, який існує у Колінківцях, навряд чи ще десь зберігся. Йдеться про братання людей, не пов’язаних родинними зв’язками. Причому братаються не лише чоловіки, а й жінки.

Пішли на танці – стали братами

Микола Г., 40-річний чоловік, має названого брата Василя ще з парубоцьких часів. Ось яку історію він розповів.

– Парубками з Василем пішли до клубу на танці, що в сусідньому селі, – ділився Микола. – Коли вечір наближався до завершення, місцеві хлопці затіяли з нами бійку. Та таку, що нас ледь не порізали ножем. Але вдалося відбитися, ми дивом не потерпіли. Коли прийшли додому, вирішили твердо – будемо братами. Своє рішення скріпили кров’ю, надрізавши долоні кожен однієї руки і потиснувши їх. Відтоді ми сходимося, як рідні брати, а може, ще й краще.

І справді, у кого з них яка би проблема не виникла, завжди допомагають один одному. Причому разом з дружинами і дітьми, які добре знають, що вони брати. Розпочав, скажімо, Микола зводити будинок – брат допомагає. Потрібно Василеві город чи сад впорати – Микола тут як тут. А оце нещодавно Микола був у Чернівцях у виробничих справах і відразу ж післяобідньої пори заквапився додому – сказав, що братова дружина приїхала на декілька днів погостювати із-за кордону, де перебуває на заробітках, і брат організовує невелику гостину. Тобто і в радості, і в біді вони завжди разом. Щоправда, буває, що іноді й сперечаються, але не гніваються. Бо ж брати.

Калачі давала попадя

Має названого брата і колишній голова сільської ради, а нині пенсіонер, Микола Маланчук. Побратався він з Іваном Гуцуляком ще в 50-х роках.

– Він був один у батьків, і я один, ось і вирішили побрататися, – розповідає М. Маланчук. – Але не таким способом, як Микола, а значно приємніше: несли в неділю чи на свято один до одного калачі. Відтоді ми завжди разом.

Як каже Микола Георгійович, під час служби в армії, а служив він у Владивостоці й у Новосибірську, зустрів танкістів і почав питати, чи не знають вони, де служить Іван Гуцуляк. Коли сказав, що у того на руці немає одного пальця, солдати згадали де. Однак Маланчук не мав часу на зустріч, тому передав танкістам сто рублів для брата. Пам’ятав Микола Георгійович, що коли його призвали до армії, брат Іван, як міг, допомагав його батькам. Пізніше, вже після військової служби, мама його брата вийшла вдруге заміж, то на клаку до Маланчука навіть вітчим приходив. Сходяться не тільки побратими, а й їхні діти та онуки. Бо братерство, закладене в молодості, не дає збоїв. Як каже М.Маланчук: "Я йду парубком на весілля у Ржавинці чи Рокитне, Іван мені велосипед пропонує, щоби ноги не бив. А коли я йшов до армії, він мені свій чемодан віддав. Коли Іван одружився, я вирішив йому шафу подарувати, а меблі були колись в дефіциті, всі Чернівці об’їздив, але все одно знайшов".

А ще мав Микола Георгійович іншу придибенцію. Коли працював головою сільради, КДБ чомусь вирішило позбутися із села священика. Вижити його задумали з допомогою Маланчука та тодішнього голови колгоспу Михайла Постолатія. Однак не так сталося, як гадалося: втрьох ті побраталися, а попадя їм калачі подавала. І в Колінківцях всі знали, що два голови і священик – троє братів.

– Ви знаєте, у нашому селі багато названих братів і сестер, – ділиться голова сільради Михайло Постолатій. – І не знаю випадку, щоб ці узи хтось з них розірвав. Навпаки, вони краще сходяться, ніж рідні брати. Приміром, у нас був випадок, коли один рідний брат відгородився від іншого триметровим парканом. Як не мирили їх, нічого не виходило – все життя не розмовляли один з одним. А ось давній козацький звичай братання, вважаю, має право на наслідування, адже свідоме і добровільне побратимство не може бути тимчасовим і нетривким, бо усвідомлено проходить через людські серця і душі.