Вісімдесятирічний Дмитро Гнатюк за власним визначенням подібний до міцного бука і досі живиться енергетикою Пруту. А нещодавно "баритона світової слави" відзначили почесним званням Героя України. Але він навіть не замислюється над тим, щоби розслабитися і насолодитися розміреним життям. "Виловити" Дмитра Михайловича не так вже й легко: то гастролі, то незліченні ранкові перемовини по телефону, то робота в опері.Утім, після насиченого робочого дня нам вдається поговорити зі славетним співаком.
Я і досі вчуся жити
– Колись батько сказав вам: "Щоби стати людиною, треба вчитися все життя". Як гадаєте, ви вже навчилися?
– Ще вчуся, звичайно. Тому що постійно виникають нові і цікаві проблеми. Найголовніше, що ніколи не буває забагато того, чого тобі ще треба навчитися. Я в цьому давно переконався і зараз це відчуваю. Не менш важливо – служити своєму народові і любити Батьківщину. Це та наука, котра потрібна нам щодня, вона – наче повітря. Треба любити Вітчизну і допомагати усім, чим можеш. Або чимось маленьким, або чимось найбільшим...
– Гадаю, під час помаранчевої революції ви довели цю тезу своєму народові і всьому світові.
– А знаєте, я тоді переживав якийсь злет. Навіть не можу пояснити, чому ж мені було так легко, звідкіля бралася ота впевненість. Було видно, що народ хоче змін, і потрібно все старе зрушити. Адже до цього ми перебували у якомусь зачарованому колі. Така ностальгія за прекрасним не могла тривати довго. Ми жили у своїй державі, але були там чужими. Віктор Андрійович так яскраво і завзято виступив, сказав, що ми здобудемо для нашого народу волю і правду. Я чесно скажу: ми об’їздили всю Україну. Дай Боже, щоби ця ейфорія тривала.
– У "помаранчевих" турах ви їздили із молодими виконавцями. Спілкування із ними складалося?
– Нам не доводилося нудьгувати. Обов’язково із нами їздив Тарас Петриненко, зрідка Славко, не можу пригадати, як його (Вакарчук – лідер "Океану Ельзи"). Це чудовий естрадний співак. Я виступав із давно відомими піснями, а у них розвивається нова, дуже цікава течія.
– Отже, їхня музика варта уваги. Ви теж колись були великим відкриттям для консервативної публіки.
– Було! На мене дивилися, як на якогось дивного виконавця. Тоді оперному співакові не личило співати естрадні пісні. А в мене була така велика любов до опери! І ще більша любов до сучасної народної пісні. Знаєте, я відкрив багато пісень і багатьох композиторів, проніс їх далеко за межі Союзу.
– Ви тішилися своїми московськими тріумфам и 60-му та 77-му роках?
– Надзвичайно! Але такі ж тріумфи були в Торонто, Нью-Йорку, у різних містах Канади, Америки, Австралії, Нової Зеландії, Західної Європи, Скандинавії. Та що там казати – скрізь!
– І в Африці ви мали неабиякий успіх. Якими були умови виступів там?
– Я дуже здивований прийомом африканців. Виступали ми під чистим небом, без усіляких засобів підсилення і мікрофонів. Я співав натуральним голосом. Здивувало те, що для них це видовище було незбагненним.
– За такого клімату, як в Африці, не важко було співати?
– Надзвичайно важко. Гастролі Африкою тривали майже три місяці, і це погано позначилося на моєму здоров’ї. Але все проживається. Я дуже щасливий, що мені моя Буковина дала таку енергію. Босими ногами я ходив по цій землі. Ще була рання весна і сніг лежав, а я від хати до школи давав стометрівку. Та ще й таку, що запросто міг би стати чемпіоном.
Моє перше кохання – з Мамаївців
– Наскільки ностальгійними є спогади про Мамаївці, наскільки вони є смішними?
– Там усе життя смішне було (сміється – ред.). Я змалечку був закоханий у пісню. Коли я пас вівці чи корову, хлопці мене змушували співати. Тоді мені було 4-5 років. Якщо була доброзичлива атмосфера, я співав. А вони сміялися! Там було чого сміятися, я би й сам засміявся. Бо я співав якось по-своєму, як кожна дитина. Можливо, і підсвідомо вже тоді вкладав у пісню своє серце. Проте в ті моменти, коли вони змушували, а я не хотів співати, мене били. Тоді я обурювався, скаржився мамі. Вона приходила і мирила нас.
– Ваше перше кохання теж було у Мамаївцях?
– Звичайно! Там було і перше кохання, і перша розлука. То була майже перша дівчина на селі, але хто вона – це моя таємниця.
– Позаяк ви з Буковини, мусили знатися із нашим славетним Назарієм Яремчуком.
– Це єдиний співак, з яким я міг знайти спільну мову. Ми були великими приятелями. Він міг розповісти мені про свої сердечні справи, і я його розумів. Нас дуже єднала національна ідея. Так само, як і я, він хотів донести слово, пісню і мову до слухача, показати, які вони прекрасні і мелодійні. Дуже шкода, що Назарій так рано пішов від нас, надто коротке у нього було життя. Він був дуже приємним і добрим чоловіком, яскравою особистістю.
На Уралі складав танки
– Під час війни ви працювали на Уралі. Це були важкі часи?
– Взагалі дивуюся, як то пережилося. Я закінчив учительські курси, коли звільнили Буковину, і повинен був працювати у школі. Але в той час, коли до села з війни повернулися перші мої ровесники, я не зміг залишатися. Дехто з них прийшов без ноги, дехто без руки, і мені було соромно залишатися. Я пішов у військкомат, і мене забрали в армію. На фронт не потрапив тільки тому, що пережив колосальне бомбардування. Після шпиталю нас направили на військовий завод у Нижній Тагіл. Я був там не тільки слюсарем. Нас, молодих хлопців, кидали у всі цехи, де дуже потрібна була сила та енергія. Ми складали танки, давали енергію, плавили сталь, одне слово, робили все, чого потребував такий великий завод. Нас, буковинців, та й українців загалом, дуже поважали. Я таки встиг організувати там дуже гарний хор, з яким ми потім виступили на День Перемоги. Директор заводу одразу після війни направив мене до консерваторії. З цього і розпочався мій шлях у мистецтво.
– Десь два роки тому розійшлося повідомлення, що вас не стало. Як ви сприйняли цю звістку?
– (Сміється – ред.) Був привід пореготати. Для мене це було вже не вперше. Коли я був ще у розквіті своїх сил, "Голос Америки" чи ВВС передали, що мене смертельно поранено. Наче я у тяжкому стані лежу у польському шпиталі. Звичайно, то була брехня. Коли мене бачили після цього, неодмінно запитували: "Скажіть, куди вас поранили?" На це я тільки сміявся і казав: "Та нікуди!" Навіть не засмучувався через такі чутки.
Японці вітали "Черемшину" стоячи
– За кордоном вас називають баритоном світової слави. Погоджуєтеся із цим визначенням?
– А чому б і ні? Це була моя епоха. Коли я їхав за кордон, мені пощастило, що на Гнатюка був попит. Бо досить важко було пробитися за кордон. Мене викликали і хотіли чути. Коли я виступав, мій голос справляв особливе враження. Кілька десятків пісень, заспіваних мною, стали потім народними. Якось я виступав у Японії у новозбудованому акустичному залі на 12 тисяч місць. Коли японці відчували, що виконавець співає своїм натуральним голосом, вони виключали мікрофони. Я тоді співав і арії, і "Стєньку Разіна" й інших російських пісень, але коли завів "Черемшину", особливо цю високу нотку: (співає – ред.) "Всю-ю-юди бу-уйно квітне Черемшина...", вони вимкнули мікрофони. І було чути ще краще! Публіка зірвалася з місць і почала кричати "Браво!". На радощах я їм тричі повторив цей момент.
– Теперішня влада відзначила вас за заслуги званням Героя України.
– Це дуже приємно. Наприклад, від Януковича я не отримав навіть квітів, бо якось ми не контактували (сміється – ред.). А якби отримав, то не викидав би їх. Артист не дуже залежить від політики. Я згадую 1989 рік, коли ми святкували річницю злуки українських земель у Львові. Уперше тоді було виконано пісню "Червона калина". І мені подарували синьо-жовтий прапор і букетик з калини. Один чоловік з оргкомітету підбіг до мене і закричав: "Викиньте, викиньте негайно!" Не називатиму його імені, але він і зараз є популярним співаком, досі співає. А я сів в автомобіль з відкритим верхом і проїхався зі своєю калиною по всьому стадіонові. Для мене називатися героєм – це велика заслуга. Тож я щасливий тепер. І скажу відверто: мене завжди надихала Буковина. І я завжди відчував себе сильним, енергетичним буком.
