«Кажуть, я дуже позитивна і кучерява»

Ім’я Марії Бурмаки відоме чернівецьким меломанам ще з 1989 року, коли вона взяла другу премію на першому фестивалі "Червона рута". Ще тоді виконавиця вирізнялася неабияким патріотизмом, співаючи "Не квітни весно, мій народ в кайданах". Тож під час помаранчевої революції мало хто посмів би сказати: "Вона вдало використовує ситуацію". Бурмака не кидалася в обійми політикам і не працювала на камери, як деякі її колеги.

Віднедавна Марія веде "холостяцький" спосіб життя. Вона розлучилася зі своїм чоловіком. Тепер Бурмака живе із донечкою Яринкою і сама співає їй колискові пісні.

– Маріє, ви справді така патріотка, що згодні йти на будь-які жертви заради України?

– Мені часто казали всі ці роки: "Марія Бурмака – патріотична співачка". Я патріот, але це всього-на-всього означає, що я просто люблю рідне. І хіба це прояв патріотизму – говорити та співати українською в Україні? А те, що я була на Майдані – як на мене, там була кожна нормальна людина в Києві. Люди вийшли захистити своє право не відчувати себе чужими у себе вдома. Тепер кожна дитина знає, що "Ми – не бидло , Ми – не козли, Ми – України доньки й сини". Я виходила заради того, аби знати, що моя дитина буде жити в нормальній країні.

– Під час революції народилися якісь гімни помаранчів?

– До речі, спеціально для Майдану я не написала жодної пісні. Пісня "Ми йдемо!" написана ще 1992 року. 2001 року я написала пісню "Листопад (Дороги назад вже нема)", "Не бійся жити" – два роки тому. І кожна із цих пісень поцілила "у десятку". Я завжди знала, що мій народ, мої люди, країна абсолютно не справедливо перебували у становищі за типом колонії. У Харкові ще в дитинстві я багато разів чула, що українська мова – це мова "дєрєвні". І своїми піснями просто завжди намагалася сказати, що не хочу бути чужою у рідній країні.І більшість моїх пісень, до речі, романтичні і ліричні. Про кохання.

– До помаранчевої революції ви були знайомі з Віктором Ющенком?

– Так! Я познайомилася з Віктором Андрійовичем ще 1998 року. Він тоді був головою Національного банку. Я побачила людину, яка знає історію свого народу, любить його культуру, людину з високими моральними цінностями.

– Як минає ваш робочий день "постреволюційного" періоду?

– Він починається дуже рано. Як би не сумно було це усвідомлювати, проте до дванадцятої спати не можу. У мене є дитина, котру мушу збирати до школи. І як би пізно не лягла, доводиться прокидатися о сьомій ранку. Це насправді дуже важко, оскільки я за природою сова. Тож прокидаюся зранку та варю собі каву – така вже я "кавова людина". Вранці кава, ввечері, вночі…Загалом моє життя дуже насичене. Приміром, траплялося, коли концерти були щодня. Втомлена, невиспана ти прокидаєшся і думаєш: "Як не хочеться вставати, а ще такий день попереду...". Але входжу у ритм. Ну а потім життя втягує, звідкись з’являється енергія.

– До речі, ви професійна журналістка. Яка тема вашої кандидатської дисертації?

– "Технологія створення телевізійних програм". Насправді журналістів я дуже поважаю. Я займаюся музикою чимало років і досить багато зробила для України. Тож коли журналіст запитує у мене: "З чого ви починали?" – я вже не відповідаю, а він, певно, розцінює це як зверхність. Але я сама як журналіст не дозволю собі прийти на зустріч з людиною, яка вже багато років працює, і розпитувати, як вона починала. Дуже багатьом людям зараз хочеться стабільності, хочеться бачити успішних людей і зокрема – успішних жінок. Уже певний час у мене небезхмарний період в особистому житті. Мені досить важко, але я волію не говорити про це. А проте досі читаю в різних матеріалах про себе, що Марія Бурмака – це хороша дружина, така домашня жінка, дуже позитивна і "кучерява". І я це не хочу спростовувати, тому що люди бажають бачити мене такою. Можливо, насправді не все так прекрасно, але я цей міф не хочу порушувати: нехай думають, що у когось все добре, хтось все встигає, у когось все йде якнайкраще, хтось завжди посміхається.