Хоча які там можуть бути спеціальні підсумки? З економікою і так все ясно, з політикою і так не ясно нічого. Залишається література, зокрема – українська. Для неї рік виявився таким собі: не гіршим і не кращим. Як завжди, було море макулатури, з десяток добрих книжок і кілька – дуже добрих. Чи була найкраща? Гадаю, дві: "Anarchy in the UKR" Сергія Жадана і "З цього можна зробити кілька оповідань" Тараса Прохаська. Як сказала б пінчуківська політзнахарка баба Інна, сьогодні ми говоритимемо про Жадана.
Як все-таки добре, що література і політична ідеологія – це різні речі. Бо Жадан, наприклад, вважає, що Україні бракує справжніх комуністів. Я натомість вважаю, що українським комуністам бракує мила й мотузок. Чи можна узгодити ці дві позиції? Але на те вона й хороша література, щоб читач заради неї вибачав автору навіть його інфантильно-лівацьку маячню. Більше того, в хорошій літературі ця маячня сама перетворюється на хорошу літературу: "Я хотів би, щоби молодь у моїй країні цікавилась політикою, займалась нею, щоб політика не належала цим старим переляканим мудакам, які говорять на мітингах про національне відродження, але я хочу, щоби вона – ця молодь – боролась не за владу, я хочу, щоби вона боролась із владою, щоби вона захоплювала банки і блокувала
обладміністрацію, щоби вона контролювала бюджет і викидала клерків із вікон їхніх кабінетів, щоби вона виходила на суботники під чорними прапорами, прапорами кольору чорної жіночої білизни, давайте домовимось про такі методи національного відродження…"
Звісно, цей стилізований (а отже іронічний) пафос – не єдина ознака Жаданового стилю. Навпаки, пафос з’являється у нього нечасто: хіба що у випадках зіткнення його махновського світогляду з "дискурсом влади" – якою б та влада не була. На всі приписи усіх на світі влад у Жадана одна відповідь: "Ми все одно будемо переходити вулицю в недозволеному місці, тому що ми знаємо точно й напевно – що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, недозволених місць просто немає!" Коли ж ідеться про речі приватні – про зоряне небо, придорожню траву і старі кеди або про секс, драгз і рок-н-рол, або про водяру, котлети й вінілові платівки – тобто коли йдеться про речі справді для нього важливі, Жадан виявляється настільки ніжним ліриком і метафориком, що просто неможливо зрозуміти, як він взагалі примудрився народитися і вижити у відомому на весь цивілізований світ своєю безглуздою жорстокістю Старобільську. Особлива Жаданова пристрасть – залізниці, вокзали й потяги: "Близько першої ночі з’являється потяг, довго стоїть на порожній нічній станції, потім рушає, але їде аж надто повільно, зупиняючись кожні п’ять хвилин, так ніби тикає своїм мокрим чорним носом у серпневу темряву, винюхуючи, куди ж далі завертають ці чортові рейки". Водночас забронзовілим "священним коровам" Жадан вміє однією фразою повернути людську подобу, а відтак і людську привабливість. Зокрема, з приводу певних мемуарів він пише: "Що мав би зарахувати святий Петро до активу Сосюри Володимира Миколайовича? Оце його тягання із сестрами-жалібницями по санітарних вагонах?" Головна ж художня ідея харківського пам’ятника Тарасу Григоровичу, за Жаданом, може бути сформульована приблизно так: "Шева показує світовому капіталізму жорсткий пролетарський фак".
Певно, не відкрию державної таємниці, сказавши, що традиційно ахіллесовою п’ятою української прози є діалог, а беручи ширше – розмовне мовлення як таке. Не знаю, чому воно так, але, здається, в цьому випадку винна не лише радянська влада. Зізнайся, дорогий читачу, скільки разів, читаючи розмови між персонажами нашої літератури – навіть класичної дореволюційної чи найновішої незалежної – ти ловив себе на думці, що живі люди так розмовляти не можуть: так лише можуть писати письменники, котрі не знають, як розмовляють живі люди. Тим часом саме розмовна течія мовлення з притаманними їй лексикою, синтаксисом та інтонацією є найсильнішою і найфірмовішою ознакою жаданівської прози. Та що там живі люди, у Жадана навіть намальований Ленін говорить по-людськи: "Товариші депутати, тема нашої сьогоднішньої зустрічі – ліквідація денікінського фронту. Якого такого фронту? починають гомоніти депутати, немає ніякого такого фронту, давайте краще про гарантії поговоримо. Гарантії? перепитує їх насмішкувато Ілліч, а оце по-вашому що – х..?"
Одне слово, Жадан знову написав дуже людяну і дуже "жаданівську" книжку. В ній багато "брудного натуралізму" і чистої ностальгії за втраченою юністю, найбезжаліснішої іронії і найліричнішої поезії, безмежної ненависті до офіціозу і безнадійної любові до нещасних придурків, якими всіх нас рано чи пізно робить життя. Якщо індивідуальність – це стиль (а так воно і є), то стиль Жадана свідчить про одну з найсвоєрідніших індивідуальностей української літератури. У цьому з ним може позмагатися хіба що Тарас Прохасько, але про нього ми поговоримо наступного разу.
