Володимир Гамаль відомий у нашому місті як автор пам’ятників Юрієві Федьковичу та "Енеїді", що у сквері на розі вулиць Л. Українки та І. Котляревського. Митець каже, що його творчі сили значно перевищують попит на скульптуру. "Часто доводиться навіть ходити та жебракувати, для того, щоб дали дозвіл та виділили кошти на спорудження якогось пам’ятника чи то меморіальної дошки", – розповідає художник.
– За останній рік зробив тільки маленьку меморіальну дошку для муздрамтеатру на честь колишнього головного режисера Литвинчука. Головне, що перешкоджає роботі, – це те, що нікому нічого не треба. Виготовляв би я ковбасу, то з’їв би її і отримав від того задоволення, але мистецтво потребує глядача. Тому доводиться писати владі поетичні доповідні записки, що можна було би зробити для міста.
"Ходив, "вагітний" Федьковичем, п’ять років"
– Якого стилю ви дотримуєтесь у своїх роботах?
– Свого часу я закінчив прогресивну школу модерну – Естонський художній державний інститут. Цей стиль так і залишився для мене пріоритетним. Пам’ятаю, за тих часів в Україні хотіли всі бути святішими за Господа, дотримувались радянського шаблонного мистецтва, а Естонія не боялася прямувати до Європи. Саме тоді я присягнув собі, що жоден мій твір не буде мати нічого спільного з радянським монументальним мистецтвом. Для мене – то профанація мистецтва, що дуже близька до глупства.
– Якими своїми творіннями ви пишаєтесь?
– Доля дала мені шанс зробити пам’ятник Юрієві Федьковичу. Ходив, "вагітний" Федьковичем, п’ять років. Я дуже серйозно ставлюся до роботи, тому не хотів, щоб мій витвір був одним з багатьох, змальованих з якихось картинок. Пам’ятник Федьковичу – оригінальна річ, що не була до того ніде засвічена. Щоправда, зі встановленням пам’ятника виникали певні труднощі. Ще й до того ж та неприємність з нічним клубом "Сорбонна". Мене тоді всі запитували, чи не ображає мене, як автора, що пам’ятник доведеться посунути. Радили подавати на "Сорбонну" до суду. Але мені не до того, щоби з ними судитися, мені треба ліпити.
Приємно й те, що таки вдалося спорудити пам’ятник "Енеїді". Коли брався за цю роботу, не знав, чи вийде щось з того, чи ні. Потім почалися звичні для нашого міста проблеми – де його поставити. Коли пропонуєш, де краще виглядатиме цей пам’ятник, на тебе дивляться, як на дивака. Є й відмовка на всі випадки – комусь у верхах так хочеться. Один чиновник високого рангу мені навіть дорікнув: "Ми купуємо в тебе цю роботу, то й ставимо, де нам хочеться". Звісно, мене це ображає, бо справа навіть не в творчості, а у професійності.
Ще один твір, який я створив у Чернівцях – янгол з каменю, що біля Органного залу. Камінь привезли аж з Вінницької області. Півроку довбав вручну монолітний камінь висотою в три з половиною метри. Але допомагало натхнення – то ж була моя ідея.
За пам’ятник Вільшині принципово не взяв жодної гривні
– Який найбільший гонорар ви отримали?
– Не у грошах річ, а в цінності роботи. Тому найдорожчим для мене є пам’ятник Остапові Вільшині, я так довго за нього боровся. Ходив до Федорука, та він разом зі своєю командою відповів: "...а навіщо це потрібно?" Довелося збирати в університеті підписи, оббивав пороги у "Просвіті", лише щоб дозволили встановити такий монумент, про гроші не було й мови. Я тоді сказав на те все: "Ми, аборигени з Рогізни, вважаємо, що Вільшина того гідний". Трохи жебракував, щоби привезли камінь, ходив просити гроші на машзавод, допомагали й люди.
Я принципово не взяв жодної гривні гонорару. В мене залишився кошторис від Спілки художників – роботу оцінили в 27 тисяч гривень. Я ж хотів зробити подарунок своїм односельцям. Адже Вільшина жив у нашій місцині.
Ось лише за Сагайдачного (пам’ятник гетьману стоїть біля Хотинської фортеці, – ред.) серце болить. Не дали відреставрувати свій твір мистецтва, а тепер й глянути на нього соромно. Вийшло так, що бандити вночі крали мідну бляху, якою був оздоблений пам’ятник, та й повідбивали у портретах козаків носи, вуха ... Я так просив, бодай за десяту частину гонорару, аби тільки бути присутнім на реставрації й захистити авторство своєї роботи, але не дали.
– Над яким задумом ви працюєте сьогодні?
– Епопеєю є пам’ятник репресованим. Зробив до нього ескіз ще шість років тому. Знаючи нашу бідність, проект розробляв делікатно. Але досі невідомо, буде тривати робота над цим монументом чи ні. Я ж тримаю в голові і живу своїми роботами, аж доки не побачу їх.
А ще загорівся ідеєю зробити монументальну дошку Івасюкові. На фасаді обласної художньої школи висить монументальна дошка в гіпсі, але, гадаю, що це ганьба для нас. Для такої поважної людини треба зробити справжній шедевр. А то гіпс довго на вулиці не простоїть, та на Буковині про це ні з ким говорити.
