«Український театр – не просто провінційний, а хуторянський»

Сьогодні ввечері таки відбудеться відкриття 75-го театрального сезону, а водночас і скромне, порівняно з тим, що планувалося, відзначення сторіччя будівлі Чернівецького театру. Стихійне лихо вивело з ладу все електричне обладнання сцени, але завдяки самовідданим зусиллям небайдужих до мистецтва людей і меценатів, відреставрований і оновлений муздрамтеатр ім. О. Кобилянської запалить все ж таки свої "просушені" софіти. Гратимуть прем’єру – виставу за романом Ольги Кобилянської "Апостол черні". Автор інсценізації та режисер-постановник – відомий у Росії, а віднедавна і в Україні, Олександр Дзекун. Наше знайомство відбулося напередодні прем’єри і розпочалося з того, що я переплутала його з робітником сцени. Погодьтеся: не щодня вдається побачити народного артиста та лауреата найвищих театральних нагород з вилами в руках за збиранням сіна серед декорацій майбутньої вистави.

– Ви даремно дивуєтеся – у нас тут все справжнє: і сіно, і рояль, і музика Шопена, – посміхається режисер. – Жодної бутафорщини!.. Нещодавно я ставив виставу, де на сцені стоїть старовинний гончарний круг, а актор впродовж дії зі справжньої глини виліплює справжній глечик. Щоби глядачі повірили в те, що роблять актори, спочатку самі актори повинні в це повірити. Станіславський, ставлячи "На дні" Горького, за лаштунками розсипав по підлозі цвяхи, щоби актори, ще не дійшовши до сцени, вже відчули себе в нічліжці.

– А в чому повинні переконати себе і глядачів персонажі "Апостола черні"?

– Усі вони виявилися загубленими в часі. Герої не просто живуть минулим, вони ним розчавлені та паралізовані. З такою травматичною свідомістю у них не може бути ні теперішнього, ні майбутнього. Кобилянська у своєму останньому романі ставить непрості, але актуальні й тепер запитання: як вибратися із цієї катастрофічної історичної ситуації, до якої потрапила Україна? Як подолати кризи, характерні для зламу тисячоліть? Українці, на жаль, досі не можуть визначитися зі своїм минулим, продовжують вирішувати, зрадники чи герої Мазепа з Хмельницьким, геній чи просто непоганий поет Тарас Шевченко. А він, до речі, першим дійшов висновку, що у всіх своїх бідах винні самі українці.

– Останні п’ять років ви здійснюєте свої постановки у різних театрах України – столичних і провінційних. Які ваші враження від українського театру, якщо порівняти його з російським?

– Так історично склалося, що Росія завжди була і залишається театральною меккою. Там ситуація складається значно краще, ніж в Україні, відбувається розквіт сучасної драматургії і сучасних тем. Навіть на вистави периферійних театрів важко дістати квиток. У Росії про розвиток театрального мистецтва дбає насамперед держава. Діють закон про театр, стратегія його розвитку, є дотації, а вистави не оподатковуються. В Україні ж про таке можна тільки мріяти. Тому український театр загалом не просто залишається провінційним, він – хуторянський. При цьому, як не дивно, чим далі від Києва, тим більше справжнього театру. Менше кон’юнктури, комерціалізації та цинізму. Тут іще намагаються не уникати серйозних тем, ставити складні запитання, а не просто розважати публіку. Далеко не кожен театр зараз зважиться на інсценізацію такого непростого роману, як "Апостол черні" О. Кобилянської. Але і в Чернівцях мені пропонували зробити виставу коротшою. Та хіба ж можна швиденько, за годинку, переповісти цю своєрідну "сагу про Форсайтів", не принижуючи цим і автора, і самих себе?

– Більшість ваших робіт в Україні супроводжує успіх. Чи стане чернівецька прем’єра подією в мистецькому житті?

– Сподіваюся, станеться подія, але, на жаль, лише місцевого масштабу. Керівництво театру так і не наважилося запросити на прем’єру колег із інших міст, як це заведено всюди.

– Після знайомства з чернівецьким театром, чи бачите ви перспективи повернення йому колишньої слави?

– Зараз у театру немає жодних перспектив. У вас є здібні актори, з якими дуже важко, бо вони розтреновані, але можливо працювати. Та вони всі – заручники керівництва театру й управління культури. Допоки театр будуть винаймати і здавати в оренду, допоки не буде талановитого художнього керівника і головного режисера, який буде першою і авторитетною особою для колективу, допоки театр не стане справді репертуарним, а не зароблятиме гроші без вкладання власних зусиль – доти вистави будуть грати для десятка глядачів.

– А якби вам запропонували очолити наш театр?..

– Можливо, і погодився б, але умови мої – надто жорсткі. Насамперед обласне та міське керівництво мусять знайти кошти на дотації театру, на підвищення зарплати акторам. Так існують більшість порядних колективів в Україні. У Рівному, наприклад, молодому акторові, вчорашньому студентові, одразу платять 660 гривень. По-друге, жодних орендарів і жодного дня без репетицій. Щоби напрацювати гідний репетуар і мати власне обличчя, необхідно щодня впродовж п’яти років орати цю цілину. І останнє – для України я, мабуть, занадто дорогий режисер. Якщо у Росії за одну постановку я отримував 17 тисяч доларів, то це – бюджет усіх українських театрів. Але я вже нікуди з України не поїду. Тому мені було б достатньо зарплати в тисячу доларів без гонорарів за вистави. І, звичайно, помешкання, куди б я міг перевезти свою сім’ю.

0 1 721