Щоби вклонитися генієві Пауля Целана на його батьківщині, до нашого міста прибула делегація з Австрії – країни, де Целан мешкав недовго, зате до смерті залишався її громадянином. 2005-й – рік двох "круглих" роковин з його біографії: 85 років з дня народження та 35 років з дня смерті. Саме такий вік – 50 років – відвів собі на землі сам поет. Коли літературознавці переповідають біографію Пауля Лео Анчеля (справжнє їм’я Целана), то починають зазвичай з кінця. Дуже вже екстравагантною була смерть поета. Це сталося 20 квітня 1970 року в Парижі. Він вийшов на один із паризьких мостів і кинувся в каламутну воду річки Сени. Випадкові перехожі здійняли тривогу, річкова поліція намагалася врятувати дивака. Але течія Сени досить стрімка, і лише через кілька годин тіло виловили нижче за течією. За документами, знайденими в кишені, особу одразу ж встановили. На той час Пауль Лео Анчель був громадянином Австрії, а у Франції мав вид на мешкання. Жодних інших версій цієї смерті, крім самогубства, поліція не розглядала. По-перше, було чимало очевидців, які бачили, що чоловік сам стрибнув у воду. По-друге, нечисленні його друзі та знайомі, яких запросили на впізнання, повідомили, що плавати пан Анчель не вмів, отже не міг мати на меті екстремальне весняне купання. Але питання: "Чому він так вчинив?" – залишається відкритим досі. Є над чим поміркувати його біографам, дослідникам творчості, шанувальникам. Найбільш близька буковинцям, хоч і малоймовірна версія – туга за батьківщиною. А батьківщиною його були Чернівці. Він народився 1920 року в німецькомовній єврейській родині, у прекрасному будинку на теперішній вулиці Саксаганського. – Тодішні Чернівці мали унікальну культурну ауру, – каже письменник Василь Кожелянко. – І Целан-поет створився тут не з нічого, не випадково, як часто буває з геніями, а закономірно.
Василь Кожелянко згадав сімнадцятирічного Целана в одному зі своїх нових романів – "Золотий павук". Цей твір, хоч і є за формою детективом, розповідає саме про тодішні Чернівці, передає атмосферу і дух часу, в якому формувався поет.
А потім був 1941 рік. Родина Целана загинула під час Голокосту. Те, що він вижив, було цілковитим дивом. Або ж іще однією закономірністю, адже поет не міг піти, не написавши всіх своїх віршів. Коли війна закінчилася, Пауль Анчель не захотів залишатися в радянських Чернівцях – мабуть, йому вистачило вражень від сорокового року. Він перетнув кордон і поновив румунське громадянство. Працював там у видавництві, займався перекладами і, звичайно ж, писав. Залишаючись німецькомовним поетом, він врешті наважився переміститися у рідне йому мовне середовище. Після виходу 1948 року його книги у Відні він переїхав туди і сам. Однак затримався в австрійській столиці лише кілька місяців. Для подальшого творчого розвитку йому потрібен був Париж. Там він прожив понад двадцять років, багато писав і перекладав на німецьку. Зокрема, Поля Валері та Артюра Рембо з французької, Олександра Блока та Осипа Мандельштама з російської.
Целан не був бідним невизнаним генієм. У Німеччині йому присудили найвищу літературну нагороду – премію імені Георга Бюхнера. Про нього багато писали критики у Франції, Німеччині, Австрії, Румунії, Ізраїлі. Ось тільки на батьківщину це ім’я повернулося лише в "нові" часи. Завдяки невтомному ентузіастові, перекладачеві з німецької Петрові Рихлу, який відкриває для нас літературну спадщину дорадянських Чернівців, поезія Целана повернулася туди, звідки починалася.
