Сьогодні Україна вшановує пам’ять жертв голодоморів і політичних репресій. За рядянської влади наш народ пережив три голодомори – у 1921, 1932-33 та 1947 роках. Буковина до 1940 року не входила до складу Радянського Союзу, тому пережила лише післявоєнний голод 1947 року, спричинений засухою та здирницькою щодо селянства політикою радянської влади.
Марія Грибінська пережила голодомор 1947 року:
–Того злощасного року на Буковині вперше не було урожаю, була така засуха, що земля видавалася склом, – розповідає Марія Йосипівна. – А в Бессарабії неврожайними видалися аж три роки, тож до Чернівців звідусіль приїжджали люди шукати порятунок від голоду.
Найбільший наплив бідолах був з Молдавії. У місті вижити було дуже складно, мої батьки їздили до Вашківців купувати зерно, кашу з пшона та дрібну картоплю. Це й врятувало нам життя.
На Калічанці
вирили яму, куди скидали трупи
– На ринках Чернівців тоді дуже крали – видирали їжу просто з рук. Багато хто виносив на базар у каструлях щось зварене вдома. Коли у людей були гроші, вони могли купити, але їжа коштувала дуже дорого. Бачила на дорогах тоді юрби людей, що розводили полум’я та робили паляниці із жому.
Люди тоді ходили як скелети, але в селах було ще гірше, там було більше чужих. То переважно були приїжджі, чимало молодих людей лежали на дорогах безсилі, чи то вже мертві, не знаю, але їх збирали й кудись вивозили. Такі ж вантажні машини мало не через день привозили трупи на кладовище. Ми жили тоді на Калічанці, поруч із цвинтарем, й бачили, що біля пам’ятника комсомольцям вирили велику яму, туди скидали тіла людей, взявши за руки та ноги, лише трохи притрушуючи їх зверху землею. Та найгірше те, що в цій ямі не всі були мертвими, дехто ще дихав.
Хотіли врятувати хлопця, але він вже їжі не сприймав
Якось до нас в двері постукала незнайома жінка, благаючи допомогти врятувати життя хлопцеві, якого вона витягла з цієї ями. Та жінка ходила на кладовище мало не щодня, врятувати свого сина від голоду вона не зуміла, тож і хотіла допомогти тому юнакові. Моя бабуся десь дістала молока, ми поїли хлопця, справді дуже хотілося врятувати йому життя, але, на жаль, їжу він вже не сприймав.
– Чи спостерігався в той час канібалізм?
– Пам’ятаю, що у Садках жила жінка, яка на такому жахітті влаштувала собі промисел – вона ходила на цвинтар, збирала трупи, а потім випікала пиріжки з цим м’ясом та продавала на базарі.
Наживалися з людського горя, до речі, по-різному. Наприклад, ходили по будинках та за безцінь скуповували цінні речі. Люди були готові продати все з дому, аби купити шмат хліба. А хтось вбачав в тому непоганий спосіб, щоби заробити гроші.
– Голодомор розпочався за радянського правління, як сприймали тоді нову владу чернівчани?
– Тоді люди про це боялися навіть і думати, не те що говорити. Головна проблема полягала в тому, як би вижити. Але скажу вам, що росіян ще в 1940 році ніхто на Буковині не чекав, вони не були нашими визволителями. Більше того, того дня, коли підходили до Чернівців радянські війська, ми з сім’єю переховувалися в підвалі, росіяни викликали у нас панічний страх. Дивно, але люди німців так не боялися, як радянських "визволителів". У нашому домі три дні жили німецькі офіцери, їхні війська проходили через Чернівці. Німці заспокоювали моїх батьків, казали: "Ну, куди ви будете звідсіля втікати, руські не такі вже й страшні, залишайтеся у своєму місті". Багато чернівчан втікало разом з німцями.
Радянські військові вели себе дуже нахабно – ходили п’яні, а ще пригадується, один із солдатів хотів згвалтувати мамину сестру, добре, що родичі вчасно надійшли.
Багато всього було, за один єдиний наклеп арештовували людей. Моїх сусідів забрали якось вночі всією сім’єю. Тих, хто жив у достатку, примусово відправляли на роботу – чоловіка із сином, що жили зі мною по-сусідству, відправили на Донбас. З таких робіт, якщо і поверталися, то довго не жили.
