Хрест борця і письменника

Не відаю, чи й випадала подібна доля на чиїсь плечі. Іван Петрович Гришин-Грищук, навчаючись у Харкові на журналістиці, потрапляє у студентський батальйон. У 1941 році він був поранений та втікає з німецького полону до Праги, де працює і навчається в Українському вільному та Карловому університетах. Та зловіща доля знову заводить його до фашистського концтабору, звідки він знову втікає, цього разу – до Франції. А після повернення додому потрапляє в "немилість" сталінської репресивної машини, був засуджений до страти, та, "скоротивши" собі вік на початку війни з 18 до 16 років, отримує 20 років ГУЛАГу. У 1955 році його звільняють у зв’язку з амністією і аж 1993 року Івана Петровича реабілітували. Та до цих скупих рядків біографії слід ще додати пережитий ним голодомор, безліч небезпечних пригод і зустрічей на дорогах Європи та Сибіру.

Ще два роки тому широким гуртом у Вижниці відзначали вісімдесятиріччя Івана Гришина-Грищука. Блискуча ерудиція, знання кількох європейських мов, феноменальна пам’ять, талант письменника, есеїста, літературного критика,– всі ці обдаровання завше виділяли його з-поміж письменницького і журналістського загалу. На ювілеї зичили йому, насамперед, міцного здоров’я, творчої снаги. І якби не підступна невиліковна хвороба, постали би з-під його пера нові книги, нариси, есеї.

Його перу належать книжки повістей "Упирі", "Від Буковини до Парижа" (у співавторстві), "Лейтенант Альбер", "Уроки фрау Кольвіц", "Дні і ночі під Воркутою", "З доріг далеких і близьких", "Фрагменти з пам’яті літ" і остання прижиттєва книжка "За незримим покликом", видана цього року. За письменницьку творчість І.Гришин-Грищук був відзначений літературною премією імені Дмитра Загула, бо й справді розділив із земляком як табірні поневіряння, так і неналежне визнання літературної творчості за життя. Зате ніколи не цурався його не тільки простий люд Вижниці, а й столичні метри і класики. Досі там згадують, як задля зустрічі з Іваном Петровичем зник на кілька годин з райкому партії письменник Олесь Гончар, який приїхав на Буковину з Чингізом Айтматовим. Бував у його скромній господі і великий Микола Вінграновський. А побратим і вічний в’язень Тарас Мельничук частенько гостював у Гришина-Грищука.

Мені часто випадало спілкуватися з Іваном Петровичем, в тому числі й у редакції "Молодого буковинця", автором якого він був упродовж багатьох років. У цій людині завжди захоплювали оптимізм і віра у краще прийдешнє. Ніколи не вмів нарікати на долю, не визнавав співчуттів на свою адресу.Таким і залишиться він у нашій пам’яті – мужній і чесний письменник, громадянин.