Ольга Поляк – випускниця Чернівецької дитячої художньої школи і колишня вихованка "Арт-студії" при художньому музеї під керівництвом Олени Михайленко – зараз навчається на підготовчих курсах у Румунії. Нещодавно вона приїхала спеціально на відкриття власної виставки у художньому музеї, організованої Генеральним Консульством Румунії в Чернівцях.
– Олю, куди ти будеш вступати після курсів?
– До Бухарестського художнього інституту на спеціальність "графіка". Вважаю, що це – досить перспективно.
– Навчатися на курсах важко?
– Важко, оскільки не знаєш мови. Але тим, хто має клепку в голові і головне – вчить, легше. "Шари" там не буває. Я переконалася.
Викладачі розумні. Знають свою справу і, головне, знають, як правильно і зрозуміло подати матеріал.
– А друзів ти там вже знайшла? Коло спілкування за захопленнями?
– За захопленнями – не надто. Ми живемо у селі під Бухарестом, і, окрім студентів зі свого і сусіднього гуртожитків, спілкуватися особливо нема з ким.
– А відмінності у спілкуванні з румунами і українцями відчутні? Яке там до вас ставлення?
– Відмінності, звісно, є. Наприклад, якщо дівчина кудись виходить зі своїм хлопцем, її сприймають як додаток до нього, а не як особистість. Я до цього не звикла – у Чернівцях або "я і мій хлопець" або "я і мій хлопець разом".
Ставлення нормальне, хоча до вихідців з колишнього СРСР там ставляться трохи зверхньо: ви, бачте, відсталі. Нам одного разу розповідали, що є така пісня "Готель "Каліфорнія"!
– Ти живеш у гуртожитку. Чи трапляються там якісь курйозні випадки?
– Є у нас "курйозний випадок" на ім’я Едді. Це наш "моральний вихователь", який є, швидше, "творцем капостей". Це "диво" вважає себе великим цабе і всіляко отруює життя, погрожує вигнати. Я його "улюблениця", він навіть листи моїм батькам писав.
Ще у нас є прибиральниця, яка весь час канючить у нас таблетки – будь-які і від будь-чого. Вона з’їла увесь мій ампіцилін, зате білизну мені видає найчистішу.
– А із сусідами як складаються стосунки?
– Мені із сусідкою пощастило – вона моя колишня однокласниця. А взагалі всі, як завжди, розділені на "групки".
Дуже не вистачає довіри один до одного.
– Кімната в гуртожитку – твій дім на найближчих чотири роки. Ти якось налагоджуєш побут?
– Звісно. Спершу намагалася перевезти "дім" з Чернівців туди, але потім зрозуміла: саме маленька кімната є моїм першим "самостійним" житлом, яке я маю облаштувати. Почала купувати якісь дрібнички, розмалювала стіни (за це мене вб’ють), повісила шторки – це створює затишок. А щодо хатніх клопотів – незвично і важко розраховувати час, сили, гроші. Зараз звикла – інколи тут, у Чернівцях, кажу: "Повернуся додому!".
– А розважаєтеся як?
– У нас є дискотека. Там усі стоять по кутках, а я із трьома подругами танцюю балет під Брітні Спірс. Коли пішов сніг, кидалися сніжками. У кімнатах. Потім обливалися водою – у нас стіни пліснявіти почали.
Іноді виїджаємо до Бухареста, але рідко.
– Спати вночі не заважають?
– Я вже звикла. У нас, окрім того, що стіни тонкі, на поверсі тусуються всі, кому не ліньки, – у футбола грають, на гітарі бренькають. Зате зараз у моїй кімнаті танки можуть їздити – спатиму, як дитя, бо скільки разів засипала під "Воплі Відоплясова" чи гупання м’яча об двері о четвертій ранку.
– За чим сумуєш найбільше?
– За свободою. За спілкуванням і друзями. Звісно, вони є, але всі "зациклені" на тому, що далеко від дому, і розмови, зазвичай, всі про "минуле" життя. Не вистачає самих Чернівців – тут особлива аура. Щоправда, там тепліше.
– Що ти плануєш робити далі? Повернешся чи залишишся у Румунії?
– Планують те, в чому впевнені. А я не знаю, чи залишуся там, чи повернуся, чи поїду ще кудись – це залежить від того, де мені буде краще. А цього я зараз не знаю.
Єдиний "план" – зробити кар’єру. А для цього, вважаю, треба працювати і налагоджувати добрі стосунки з людьми. Хто знає, можливо, людина, яка зараз стоїть перед тобою на колінах, і ти їй з погордою відмовляєш у допомозі, зможе колись допомогти тобі.
А до людей загалом я не можу ставитися байдуже: я або їх ненавиджу, або дуже люблю.
