«Мій син виріс у райвідділі міліції»

Сьогодні, 20 грудня, правоохоронні органи відзначають своє професійне свято. У переддень свята ми поспілкувалися з Людмилою Нікіфоровою, начальником слідчого відділу УМВС України в Чернівецькій області, полковником міліції.

– Як ви потрапили до правоохоронних органів?

– У дитинстві завжди дивилася кіно про слідчих. Ця професія мені здавалася цікавою та захопливою. Тому, коли трапилася нагода, із задоволенням поїхала до Харкова на навчання в юридичний вуз. Щоправда, не сподівалася, що потраплю саме до міліції – закінчила судово-прокурорський факультет.

В інституті я була наймолодшою. Чоловіки зазвичай вступали після армії. Тоді було досить складно потрапити до таких навчальних закладів, більшість була з направленням. Крім того, жінок практично не пропускали. Ще коли отримували в райкомі партії направлення на навчання, інструктор нам одразу сказав – "ми жінкам направлення не даємо, і нічого туди їздити". Та вийшло так, що хлопці, які їхали зі мною, не вступили, а я пройшла відбір з першого разу. Тоді зі мною в групі навчалася ще одна дівчина, вона декілька разів вступала до цього вузу, ніяк не могла прорватися через "чоловічий" бар’єр.

До речі, ще з третього курсу я мріяла після розподілення потрапити до Чернівців на службу. Я родом з Рівненської області, до Чернівців потрапила лише коли їздила на олімпіаду з французької мови. Досі пам’ятається той день, коли вперше побачила це місто – це було напередодні Великодня, люди ходили з великими свічками та кошиками. Для мене це було дивно, у нас не було таких звичаїв.

– Чи не хотілося вам змінити професію?

– Щодо моєї професії, то вона мені дуже подобається. Я не з тих жінок, що будуть пливти за течією. Коли б я відчула, що час змінити професію, не вагаючись би звільнилася. Гадаю, що нічого недосяжного немає: коли людина чогось по-справжньому хоче, вона обов’язково цього досягне.

– Чи були певні упередження у чоловіків щодо жінки в погонах?

– Зі мною такого на роботі не траплялося. Мені, навпаки, здається, що чоловіки раділи з цього приводу – жінки наполегливіші в роботі. Неодноразово від керівництва доводилося чути, що насамперед ми – офіцери. Та я ніколи не забувала й про те, що я жінка.

У колективі чоловіки до мене завжди ставилися з повагою. Яскравий момент, який досі пригадується, – ще будучи начальником Першотравневого райвідділу, я зібрала свій колектив на святкування 8 Березня. Прийшли із сім’ями, і тільки-но почали святкувати, як черговий повідомив мене про затримання групи злочинців, котрі спеціалізувалися на крадіжках авто. Кабінет завалений речовими доказами, близько десятка потерпілих. Одне слово, була необхідна термінова допомога. Щоби не псувати всім своїм підлеглим свята, я вибрала найпрудкішого зі слідчих і взялася за роботу. Якою ж я була розчуленою, коли мені на підмогу прибули всі мої підлеглі. Тоді вони мені сказали, що так робота пришвидшиться, а своїх дружин вони покинули на мого чоловіка.

– А як вам вдавалося поєднувати роботу в міліції з особистим життям?

– Чоловік завжди до моєї роботи ставився з розумінням. У нас на службі ненормований робочий день, тож доводилося засиджуватися. Часом, коли вдавалося прийти швидше, чоловік зі здивуванням допитувався, що сталося, чому так рано.

Чоловік завжди налаштовував нашого сина на те, що мамі потрібна допомога та підтримка. Казав: "Моя кар’єра – як кар’єра, головне, щоби в тебе було все нормально". Доки син був малий, мінялися з чоловіком змінами. Наш син практично виріс у Першотравневому райвідділі. Після садочка змушений був бігати поверхами райвідділу, бо я ще працювала. Вже тоді він напевне знав, що піде по моїх слідах. Так і сталося, зараз мій син працює поруч – у слідстві, має звання старшого лейтенанта.

– Як ставляться вдома до вашого звання полковника міліції?

– Я ніколи не проявляла вдома своєї зверхності. Це на роботі я – командир, вдома ж я – звичайна жінка. Мій чоловік на це каже: "Що б там не було, у мене все одно на одну зірочку завжди буде більше".